ІНСТРУКЦІЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЛІТУРГІЙНИХ ПРИПИСІВ КОДЕКСУ КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ

ВСТУП

1. Таїнство спасіння в історії та літургії

Отець, незбагненний та незмінний, об’явив людському роду своє таїнство, свій план любові, здійснений Сином у Святому Дусі заради спасіння людства. Під час творення Він покликав до існування всесвіт і зробив його прекрасним для людини, яку створив за своїм образом і подобою (пор.: Бут. 1, 26). І коли людина пізнала гіркий досвід гріха, Отець не зрікся її, а перев’язав їй рани своїм милосердям, даруючи спасіння і примиряючи з собою праотців, патріархів і праведників, увесь родовід вибраних через укладення союзу зі своїм народом.

Коли настала повнота часу, дією Святого Духа Слово стало тілом з Діви Марії, прийнявши в дівичому лоні людську природу. Живучи серед людей і звіщаючи словом і знаками Євангеліє Царства, Христос так полюбив Церкву, свою Обручницю, що віддав себе як найвищу жертву на хресті, щоб змити з неї будь-яку пляму і зодягнути її у красу і велич. У Пасхальному таїнстві Його смерті і воскресіння, Він, нова Пасха, жертва всепалення і священик, зілляв на Церкву кров і воду, символ святих таїнств, і зіслав на неї дар Святого Духа. Увійшовши ж у небесне святилище, Він заступається за людство (пор.: Євр. 7, 25). Відтоді Церква, як Його Обручниця і Його Тіло, крокує в часі і просторі, завжди єднаючись з небом і прямуючи до вічного шлюбу у сопричасті святих, ніколи не перестаючи кликати і взивати до Нього, аж до часу Його другого пришестя.

У купелі хрещення Христос Господь народжує для Церкви дітей, які несуть в собі ікону Воскреслого. Вони, з’єднавшись з Христом у Святому Дусі, стають здатними служити з Христом священну літургію, духовне богопочитання.

Літургія Церкви — це перш за все здійснювання, за посередництвом Святого Духа, таїнства нашого спасіння, довершеного в часі [З] Пасхи Господа нашого Ісуса у послусі відвічній волі небесного Отця. У сакраментальному таїнстві воскреслий Христос жертвує себе самого, вповні уподібнюючи нас на свій образ через дар свого Духа, так, що для нас «життя — Христос» (Флп. 1, 21).

Господь є присутнім тоді, коли Боже Слово проголошується у зібранні і приймається чистим серцем. У християнському втаємниченні діти Церкви отримують дар померти з Христом Господом, бути похованими і воскреснути з Ним (пор.: Рим. 6,1-11; Кол. 2, 20; З, 1-4). В уподібненні до Христа-священика, декому з Його дітей, вибраних для священства, було дано служити Його священичому, пророчому і царському народові і виголошувати епіклезу, щоб Святий Дух увів [цей народ] у присутність божественної величності, щоб приносити Йому славу і хвалу та висловлювати благодарення. У весільній учті Євхаристії Обручник дає [Церкві] своє Тіло і Кров — початок обіцяного і вимоленого Царства, що його розпалює вогонь Святого Духа. У подружжі Церква єднається з Обручником у плідності нових дітей, зобов’язуючи себе до свідчення та післанництва. У таїнстві Покаяння [Церква] знову вводить в Отцеву присутність сина, якого вона втратила, але який віднайшовся (пор.: Лк. 15, 11- 32). У святому єлеопомазанні Церква вимолює у свого Господа зцілення і відпущення гріхів для хворих. У єдності з Христом, що молиться, до якої зокрема прагне монах всім своїм єством, Церква постійно приносить хвалу, подяку та епіклетичні благання Отцю у Святому Дусі. Її літургія продовжується у «часі спасіння» повному благодаті.

У комплексі цих таїнств, земна літургія вже єднає землю з небесами — а отже, з божественною і досконалою літургією, яку звершують там, — до часу, коли, з пришестям її Господа, людство буде допущене оглядати Бога таким, яким Він є, і вже безперервно почитатиме Пресвяту Тройцю. [4]

2. Літургія у Східних Церквах

В Апостольському листі Світло Сходу (Orientate Lumen) Іван Павло II запрошує прислухатися до Церков Сходу, «живих виразників скарбу передання, що його вони старанно бережуть»; він каже: «Коли роздумую над ним, перед моїми очима постають елементи, які мають дуже важливе значення для повнішого і ціліснішого розуміння християнського досвіду і, таким чином, допомагають дати більш вичерпну християнську відповідь, якої очікує людина наших часів. У порівнянні з будь-якою іншою культурою, християнський Схід дійсно має виняткове та упривілейоване значення, бо власне він є колискою первісної Церкви».[1] З цього огляду, пам’ятаючи про те, «з якою любов’ю східні християни звершують літургійні священнодійства»[2], папа підкреслює, що у літургійному богослужінні відчуття таїнства «глибоко сприймається всіма вірними християнського Сходу»[3] і що «літургійна молитва на Сході виразно показує свою надзвичайну здатність цілісно огорнути людську особу у її повноті: таїнство оспівується не тільки з огляду на його високий зміст, але й теплом почуттів, що їх воно викликає у серці спасенного людства. У священнодійстві також тіло покликане віддавати хвалу, а краса, що на Сході є одним з найулюбленіших слів для вираження божественної гармонії та образом преображеного людства[4], проявляється у всьому: у формі храму, у звуках, барвах, у світлах, запахах. Довгі богослужіння, повторювання прохань, — все те виражає поступове ототожнення цілої особи з таїнством, яке звершується всім людським єством. Так молитва Церкви вже стає участю в небесній літургії, передсмаком вічного блаженства»[5]. [5]

Це ще більше підтверджує важливу тезу соборного Декрету про екуменізм: «Кожен повинен усвідомлювати, що надзвичайно важливо розуміти, шанувати, берегти і плекати багате літургійне і духовне надбання Східних Церков для того, щоб вірно зберігати повноту християнської традиції, і наближати примирення між християнами Сходу і Заходу"[6]. [6]

ГЛАВА I

ЗНАЧЕННЯ І ПРИРОДА ІНСТРУКЦІЇ

3. Другий Ватиканський Собор та літургія

«Кожний книжник, навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає зі свого скарбу нове і старе» (Мт. 13, 52). Цей вираз підсумовує підхід Отців, які зібралися на Другому Ватиканському Соборі. Конституції і Декрети прийняті самим Собором, так само, як і ті, що пояснюють і впроваджують для виконання рішень, прийнятих підчас Собору, натхнені цим виразом зі Святого Письма.

Не випадково, що першим документом, оприлюдненим Другим Ватиканським Собором, була Конституція про Святу Літургію. Той же Собор підкреслив важливість такого вибору, зазначаючи, що намагання пожвавити та оновити літургію повинні розглядатися як «знак постанови Божого Провидіння в нашому віці, немов подих Святого Духа в Церкві»[7], тому що літургія щоденно дійсно будує тих, хто є в Церкві, творячи з них святі храми для Господа, житло Бога в Дусі (пор.: Еф. 2,21-22), аж до досягнення досконалої повноти Христа (пор.: Еф. 4, 13). Водночас вона дивним способом скріплює їхню силу на проповідування Христа[8].

Після того як в результаті старанних роздумів упродовж не одного десятка років була підготована і вдосконалена, зокрема представниками так званого тоді літургійного руху, Конституція про Святу Літургію, розпочалася посилена колегіальна праця, спрямована на те, щоб внести ясність у деякі положення Конституції і поступово ввести її в життя Західної Церкви, поширючи її дух, кодифікуючи деякі правила та вносячи їх у літургійні книги. [7]

4. Соборні та післясоборні принципи і норми для Східних Церков

Усі християнські Церкви були збудовані на основі одного послання Христа і безумовно ділять спільну спадщину. Тому немало принципів соборної Конституції про Святу Літургію є елементами загально правосильними для літургій усіх Церков і повинні б застосовуватися навіть у богослужіннях Церков, які не належать до римського обряду[9]. Практичні норми цієї Конституції, як також Кодексу Канонічного Права, проголошеного у 1983 році, стосуються тільки Латинської Церкви[10]. Принципи і норми літургійного характеру, які безпосередньо стосуються Східних Церков, натомість можна знайти у різних соборних документах: Світло народів (Lumen Gentium, 23), Відновлення єдності (Unitatis Redintegratio чч. 14-17) і перш за все у Східні Церкви (Orientalium Ecclesiarum). Ці документи підкреслюють невід’ємну цінність власних, при тому різноманітних традицій Східних Церков. Після Другого Ватиканського Собору найважливішу збірку норм для Східних Церков становить Кодекс Канонів Східних Церков.

Згадані документи подають загальні принципи і практичні норми щодо різних аспектів церковного життя. Деякі з них стосуються літургійних питань, вказуючи обов’язкові норми для всіх Східних Католицьких Церков. Очевидно, вони не мають на меті охопити всі існуючі вказівки, які регулюють літургійні богослужіння кожної Церкви свого права. Такі приписи належать, безумовно, до партикулярного права кожної Церкви. [8]

5. Про цю Інструкцію застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков

Літургійні приписи, які є дійсними для всіх Східних Церков, є важливими, бо вказують загальні напрями. Проте, оскільки ці приписи містяться у багатьох різних текстах, існує небезпека, що вони залишаться незнаними, погано cкоординованими чи неправильно тлумаченими. Тому видалося корисним зібрати їх в одну систематизовану цілість, доповнюючи подальшими уточненнями: отже, дана Інструкція для Східних Церков, котрі перебувають у повному єднанні з Апостольським Престолом, має на меті допомогти їм інтегрально реалізувати свою власну ідентичність. Авторитетні загальні директиви цієї Інструкції щодо богослужінь та літургійного життя Східних Церков, постійно виходячи із богословської перспективи, виражаються у пропозиціях юридично-пасторального характеру.

Дана Інструкція ставить перед собою наступні цілі:

- вести до глибшого розуміння безмірного багатства автентичних східних традицій, які треба дуже пильно зберігати і передавати всім вірним;

- сформулювати літургійні норми, дійсні для всіх Східних Католицьких Церков, в органічний виклад і започаткувати, де необхідно, відродження літургійної автентичності Східних Церков відповідно до Передання, успадкованого кожною Східною Церквою від Апостолів через Отців;

- закликати до того, щоб постійне літургійне формування було організоване на твердій основі, як для духовенства — починаючи з семінаристів та інститутів формації, — так і для Божого народу, через школи містагогійної катехизи;

- подати спільні принципи для опрацювання Літургійних довідників для окремих Церков свого права.

Часте порівняння з римською літургією наводиться з метою показати східну специфічність, котра ризикує бути здеформованою, а навіть зникнути у контакті з Латинською Церквою, її інституціями, [9] доктринальними поглибленнями, літургійними практиками і внутрішньою організацією, котра часто є більше розвиненою також через те, що історична доля була для неї сприятливіша.

6. Опрацювання власних Літургійних довідників

Дана Інструкція, складена на основі вказівок Святого Престолу та східних літургійних традицій, обмежується формулюванням принципів і правил, які стосуються всіх Східних Католицьких Церков. Проводу кожної Церкви свого права, згідно з вказівками Апостольської Конституції Sacri Canones (Святі Канони)[11], пропонується сприймати ці принципи з повною відкритістю думки і вводити їх у партикулярне літургійне право.

Для спільнот Церков свого права, які належать до однієї літургійної родини, як Церкви константинопольської чи сирійсько-халдейської традицій, Святий Престол, у співпраці з відповідними Церквами, подбає про формулювання детальніших вказівок. Кожна окрема Церква свого права, котра належить до таких родин, забезпечить, згідно з методами, які будуть визначені, розробку пакету норм, котрі адаптують даний документ, а також той, який буде розроблено для всієї її літургійної родини, відповідно до її характерної ситуації.

Ті ж Церкви свого права, котрі не належать до однієї більшої літургійної родини, повинні якнайшвидше розробити власні партикулярні норми, беручи за основу дану Інструкцію. Апостольський Престол згідний надати експертів, готових співпрацювати з окремими Церквами свого права над розробкою партикулярних норм, якщо дана Церква вважатиме це за потрібне і попросить допомоги. В кінці цього процесу Літургійний довідник кожної Церкви свого права буде представлений на розгляд Святого Престола. [10]

ГЛАВА II

НЕВІД’ЄМНА ЦІННІСТЬ ВЛАСНОЇ СПАДЩИНИ СХІДНИХ ЦЕРКОВ І НЕОБХІДНІСТЬ її ПРОЦВІТАННЯ

7. Надбання Східних Церков

Соборні документи, Кодекс Канонів Східних Церков і неодноразові авторитетні декларації Учительського Уряду Церкви підтверджують невід’ємну цінність особливого надбання Східних Церков. Lumen Gentium (ч. 23) говорить, що вони, завдяки Божому Провидінню, зберігаючи єдність віри і єдину Божу структуру Вселенської Церкви, втішаються окремим богословським і духовним спадком, власним порядком і своїм власним літургійним звичаєм. Orientalium Ecclesiarum (ч. 1) підкреслює, що у них віддзеркалюється Передання, яке походить від Апостолів через Отців, та становить частину божественно об’явлено їй неподільної спадщини Вселенської Церкви.

У єдиній католицькій вірі кожна з цих традицій віддзеркалює розмаїття її проявів[12]. Повнота таїнства Бога поступово виявляється відповідно до історичних обставин і культури народів і виражається у способі практикування віри, властивому для кожної Східної Церкви[13].

8. Співвідношення Східних Церков

Розглядаючи різні групи Церков, які є органічно з’єднаними, у Lumen Gentium (ч. 23) сказано, що «деякі з них, зокрема старовинні [11] патріархальні Церкви, немов матиці віри, народили інших доньок-Церков, і аж до наших днів вони злучені з ними узами тіснішої любові». Кодекс Канонів Східних Церков стверджує те саме, говорячи про Церкви свого права як про спільноту вірних християн, об’єднаних ієрархією (кан. 27), згадуються обряди, які творять свою власну традицію (кан. 28 § 1); і також підкреслюється, що ці обряди походять з олександрійської, антіохійської, вірменської, халдейської та константинопольської традицій (кан. 28 § 2).

9. Особливості спадщини Східних Церков

Ці Церкви ревно зберігали символічне біблійне богослов’я, обширно коментоване Отцями. У них зберігається відчуття трепетного і невимовного Таїнства, котре оточує і наповнює богослужбове дійство. У текстах і своїм духом, через вирази, які водночас багаті й натхнені, вони зберігають відчуття літургії як вияву невпинного славослів’я, вимолювання прощення та безперервної епіклези. Ці Церкви пишаються духовністю, яка випливає безпосередньо зі Святого Письма, а їхнє богослов’я при цьому є менш підпорядковане безпосереднім раціональним категоріям. Завдяки історичним і культурним причинам, вони зберегли безпосереднішу цілісність з духовною атмосферою християнських джерел; це прерогатива, яку також Захід все частіше розглядає не як ознаку статичності та відсталості, а як дорогоцінну вірність джерелам спасіння.

Кодекс Канонів Східних Церков (кан. 28 § 1, що посилається на Lumen Gentium. 23 та Orientalium Ессlеsіаrum. 3), проливає світло на важливі сфери, які виявляють спадщину кожної Церкви свого права: літургію, богослов’я, духовність та правопорядок. Необхідно зазначити, що ці окремі ділянки пронизують і зумовлюють одна одну у повноті глобального бачення Божого об’явлення, яке наповнює собою все життя і завершується прославою Пресвятої Трійці.

Такі взаємозв’язки носять в собі ідею історії, культури, концепцій [12] і практик, характерних для кожної Церкви, та є немов численними променями, що походять від єдиного Господа — сонця справедливості, що просвітлює кожну людину (пор.: Йо. 1, 9) і провадить до життя у єдності з Ним. Кожен з цих променів, що його приймає кожна Церква свого права, є цінним і містить в собі безмежний динамізм, та є частиною вселенської спадщини Церкви.

10. Обов’язок плекати спадщину Східних Церков

Висловлюючи бажання, щоб ці скарби процвітали й ефективніше сприяли євангелізації світу, декрет Orientalium Ecclesiarum, які подальші документи, стверджує, що вірні Східних Католицьких Церков мають право і обов’язок зберігати їх [традиції], знати і жити ними[14]. Таке твердження містить у собі чіткий осуд будь- яких спроб відлучити вірних Сходу від їхніх Церков, чи то у прямий і незворотний спосіб з правовими наслідками, змушуючи їх переходити з одної Церкви свого права до іншої[15], чи діючи непрямим методом, сприяючи надбанням способів думання, духовності і благочестя, які не узгоджуються з їхньою власною духовною спадщиною, і то всупереч вказівкам, які часто наголошують та чітко стверджують Римські архиєреї з особливим притиском уже в Апостольському листі Orientalium Dignitas Льва XIII.

Небезпека втратити східну ідентичність особливо проявляється у такий час, як зараз, позначений значними міграційними процесами зі Сходу в напрямку до гостинніших земель, які є переважно латинської традиції. Ці країни-господарі збагачуються спадщиною віруючих Східних Церков, що влаштовують там своє життя, тому збереження такого спадку повинно підтримуватися і заохочуватися не лише з боку східних душпастирів, але й з боку латинських на тих же територіях еміграції, адже це чудово виражає розмаїте [13] багатство Христової Церкви.

11. Поступ Традиції

В Апостольському листі Orientate Lumen особливо підкреслено незаміниму роль вірних Східних Католицьких Церков, «котрі, разом з нашими православними братами і сестрами», «є живими носіями гідної поваги древньої традиції Східних Церков» (ч. 1). Ідеться про вислів, вже сформульований у Декреті Orientalium Ecclesiarum (ч. 1), де, крім того, наголошується бажання, щоб Католицькі Церкви Сходу здійснювали свою місію з відновленою силою. Це не виключає інновацій, бо фактично жодна Церква Сходу чи Заходу не змогла б вижити, якщо б постійно не пристосовувалась до мінливих умов життя. Проте Церква радше захищає від будь-яких несвоєчасних і невдалих змін, вимагаючи, щоб будь-які можливі модифікації були не тільки добре підготованими, але також, щоб вони черпали натхнення і узгоджувалися з автентичними традиціями.

12. Критерії для інтерпретації органічного розвитку

Собор наголошує на тому, щоб не вводити змін в обрядах та правопорядку цих Церков, хіба з уваги на їхній власний органічний розвиток[16] і додає, що у випадку, коли вони відступили від своїх традицій через обставини часу чи осіб, вони повинні повернутися до традицій своїх предків[17]. Святіший Отець Іван Павло II вбачає в цьому «символ непорушного ставлення до цього питання Апостольського Престолу, так ефективно вираженого на Соборі, закликаючи Східні Церкви, які є в повній єдності з тим же Апостольським [14] Престолом, мати відвагу знову віднайти автентичні традиції власної тотожності, відновлюючи, де потрібно, первинну чистоту»[18].

Органічний поступ у кожній Церкві свого права означає уважне ставлення перш за все до коріння, з якого веде початок традиція цих Церков, головним чином у Єрусалимі, Олександрії, Антіохії, Константинополі, Вірменії та у стародавній Перській імперії; а по-друге, до способу, в який ці традиції передавалися, пристосовуючись до різних обставин і країн, але зберігаючи узгоджену, органічну цілісність.

Щоб пояснити цей принцип, варто згадати звернення Папи Павла VI до членів Комісії, відповідальної за підготовку Кодексу Канонів Східних Церков. Нагадуючи їм про подвійну мету майбутнього Кодексу (вірність традиціям і врахування вимог нашого світу), він зауважив, наскільки необхідно при представленні нових документів звертати увагу і враховувати систему передаваної спадщини. Фактично, будь-яке оновлення повинно узгоджуватися і відповідати здоровій традиції таким чином, щоб нові норми не сприймалися як чужорідне тіло, примусово введене у церковну структуру, вони повинні майже спонтанно розквітати з уже існуючих норм[19]. [15]

ГЛАВА III

БАГАТСТВО ЛІТУРГІЙНОЇ СПАДЩИНИ

13. Спадщина Сходу — це не тільки літургія

Звичайно, не можна сприяти тенденції звести особливу спадщину Східних Церков лише до її літургійного виміру. Привабливість, яка випливала зі священного характеру обрядів, сильні почуття, викликані поетичним розмахом текстів, можливо, призвели до надмірного підкреслювання зовнішнього чи чуттєвого аспекту, доступного притулку для тих, хто заперечував необхідний зв’язок літургії з життям. Саме це інколи зваблювало самих східних католиків сприймати лише літургійну спадщину, як одинокий елемент, що належить саме їм, а щодо інших аспектів духовності, вони достосовувались натомість до західного раціоналізму, розглядаючи її [духовність] як спільну для Вселенської Церкви. Визнання вартості східних богослов’їв і духовностей і переосмислення їх як неподільної спадщини Вселенської Церкви є недавнім відкриттям; це стосується також і важливості особливостей правопорядку.

Практикування східної літургії могло б бути зведене до чистої формальності без її цілої спадщини, яка вливається в неї як її найвищий вияв.

14. Велич літургії

Починаючи ще від витоків Церкви, вся літургійна сфера відігравала і відіграє абсолютно центральну роль. Живе відчуття того, що все нове життя віри досягає своєї кульмінації у великому акті прослави Христа і Церкви, поєднаної з Ним, є, фактично, наріжним елементом ще з апостольського періоду. [16]

«Свята Літургія, місце, де виражається свідчення і богопочитання, сопричастя і братерство серед віруючих, є справжньою вихователькою християнського життя і найдовершенішим поєднанням його різноманітних аспектів»[20]. Справді, літургія є «вершиною і джерелом»[21] християнського життя і виражає його наче у синтезі; нагадує і висловлює тайну Христа і Церкви, представляє його для споглядання вірним, і оспівує його, висловлюючи подяку Господу «бо милість Його вічна» (Пс. 136 [135]).

15. Особливе значення літургії у Східних Церквах

Визначність літургійної спадщини у Східних Церквах є тим більшою, що вони по-особливому зберегли першість літургії як вершини християнського життя, залишаючись при цьому повністю вірними духові Церкви Отців, у якій літургія була осередком катехизи та навчання релігії; тут проголошували і пояснювали Святе Письмо; у період перед Пасхою готували оглашенних до таїнства хрещення, а каянників до Покаяння, досконало поєднуючи повчання і символи; навіть дияконія знайшла там своє місце. Таким чином, все життя Церкви містилося у літургії. Навіть сьогодні саме така модель служить наснагою для Східних Церков і становить їхню силу. Ця модель повинна давати натхнення особливо у переоцінці «містагогійного» методу формування вірних: із зрозумілої і засвоєної літургії народжується життя у Христі.

Споглядання божественних таїнств і участь у них реалізується через деякі експресивні форми, які є також духовною настановою: славослов’я, яке є прославою і безкорисливим поклонінням, що [17] величає Господа «дивного у святих своїх» (Пс. 68 [67], 36 LXX); анамнеза чудес промислу спасіння і благодарення, яке спонтанно випливає з неї; епіклеза, призивання Святого Духа, який приводить до довершеності всю дійсність Церкви і Царства; і врешті, апофатична велич, найбільш характерна для Сходу, яка виражає відчуття недостойності і обмеженості у порівнянні з невимовною природою Божої дійсності, котра представлена людству як «страшна тайна» [misterium tremendum], оточена завісою боязні, відчуттям неадекватності, а тому є смиренним поклонінням, що виражається у численних апофатичних мовних формулах, а також в оточенні святилища пошаною, що виявляється у його відокремленні і прикритті завісою.

У літургії Східних Церков повністю реалізується досвід втілення віри у культурі народів, тому ця культура є одночасно і натхненням, і плодом віри, а особливо літургії. Багате розмаїття східних літургій зовсім не порушує єдності Церкви, а навпаки, зміцнює її, дозволяючи закорінитися у конкретну реальність даного часу і простору.

Молитва Церков Сходу є дуже спільнотною: їхня літургія спонукає вірного не тільки шукати пристановища і захисту в Господі, але і єднатися з Його стадом[22], —чутися, отже, частиною зібрання, брати активну участь в ній, відповідно до чину кожного, щоб відчути присутність цілого сопричастя святих, зібраних віддавати хвалу в піснях і взиваннях.

Крім цього, літургійне життя залишається, глибше, у центрі церковних турбот, виражає віру і її сутність, і в той же час керує духовним життям віруючих. Це стало особливо очевидним, коли багато Східних Церков, перебуваючи під гнітом режимів, що їх переслідували, могли вижити, а навіть зміцніти, незважаючи на вимушене обмеження своєї духовної і пастирської діяльності лише до літургійних богослужінь, з яких люди певною мірою черпали [18] життєдайну суть їхньої віри.

16. Літургійна спадщина у Східних Католицьких Церквах як джерело їхньої тотожності

Хоч Східні Католицькі Церкви були під впливом західної традиції, у сфері літургії вони зберегли більшу відданість власним правдивим традиціям. Саме їхні літургії, відновлені з більшою автентичністю і життєздатністю, усуваючи те, що їх спотворювало, могли би бути найкращою вихідною точкою для зростання їхньої специфічності, з якої можна було б черпати слова і жести, здатні хвилювати серця та освітлювати розум сучасних вірних.

Збереження літургійного багатства буде настільки плідним, наскільки не тільки нормативні втручання ієрархії будуть ним керувати, але також і вірні, навчені своїми душпастирями, будуть самі спонтанно і вірно сприяти йому. Треба наголосити на важливості того, щоб сьогодні пастирі також були у цій сфері правдивими взірцями для пастви, аби вона зберегла свою традиційну вірність. Також важливе значення матиме бажана присутність динамічних монаших спільнот, які самі жили б та й іншим показували неосяжні багатства спадщини, отриманої з традицій їхніх Церков. «Справді, на Сході існує внутрішній зв’язок між літургійною молитвою, духовною традицією і монашим життям. З цієї причини, відповідно підготоване і мотивоване оновлення монашого життя може означати для них також і правдиве духовне церковне процвітання. Не треба думати, що це зменшувало б ефективність душпастирства, яке насправді тільки зміцниться такою сильною духовністю, і тому ще раз віднайде своє ідеальне місце»[23]. [19]

17. Важливість Передання у літургії

Таку спадщину віри отримується через Передання, яке гарантує її цілісність і автентичність упродовж століть, ще від древніх часів, а часто й від свідчень самих апостолів. Ця спадщина віри сприймається з відкритим серцем, зберігається, передається, вивчається, утверджується і роз’яснюється Святим Духом. Ідеться про непорушний Божий скарб [deposition], вираження якого є динамічним у братньому обміні з іншими Церквами, універсальність якого досягається завдяки урізноманітненню і пристосуванню. Стосовно літургії, Передання продемонструвало неймовірну життєздатність у Східних Церквах: молитва Церкви, хоч і непомітно, постійно розвивалася не тільки на основі реформ зверху — які відбувалися дуже рідко, — але саме на основі цього живого Передання.

18. Літургійна реформа і оновлення

Першою вимогою до кожного оновлення східної літургії, що також стосується літургійної реформи на Заході, є нове відкриття повної вірності власним літургійним традиціям, користуючись їхніми багатствами і усуваючи те, що суперечить їхній автентичності. Така турбота не підпорядковується, але передує так званому осучасненню. Це є делікатне завдання, яке треба виконати так второпно, щоб не робити замішання в душах; його потрібно послідовно і постійно продовжувати, якщо Східні Католицькі Церкви хочуть залишитися вірними отриманому завданню. І знову Іван Павло II уточнює: «Якщо вже ви змушені пристосовувати чужорідні форми і надбання, породжені різними впливами, що ідуть з літургійних і паралітургійних традицій, чужорідних по відношенню до вашої традиції, цілком можливо, що займаючись цим, вам доведеться виправляти деякі народні звичаї»[24].

Сьогодні ми є свідками поширення ментальності, котра схильна [20] переоцінювати ефективність, надмірну активність і досягнення результатів з мінімальними зусиллями і без глибокої індивідуальної відданості справі. Таке відношення може мати негативний вплив на літургію, навіть на Сході. Літургія, радше, продовжує бути вимогливою школою, яка потребує поступового засвоєння, часто виснажливого, і ніколи повністю не завершеного. Монаші спільноти особливо чутливі до цього виміру літургії, і тому можуть зробити важливий вкладу повне розуміння і розвиток літургійної спадщини. Тому доречно залучити до такої спільної відповідальності, де це можливо, чоловічі і жіночі монаші спільноти, що належать до одної й тої самої традиції.

Представлені думки не відкидають нагальної необхідності якнайкраще виражати Євангеліє просто і зрозуміло для сучасних людей. Тому кожна формула вимагає безперервної пильності, щоб залишатися живою під подихом Святого Духа. Але Передання, навіть у його письмовому вираженні — як це є у Святому Письмі, — містить в собі скарби, від яких неможливо відмовитися; його міць треба прийняти, засвоїти і вживати для того, щоб передати людству повноту таїнства Бога. Справді, тут ідеться про вогненні слова, подібно, як Слово Боже, що є гострішим від двосічного меча і проходить аж до розділу душі і духа (пор.: Євр. 4, 12). Їх постійне повторювання в літургії не повинно послаблювати їхньої сили і вічної актуальності.

19. Дослідження, що передують кожній модифікації

Необхідно пам’ятати про рекомендацію уч. 23 Конституції про Святу Літургію: «Для того, щоб зберегти здорову традицію, але при цьому все ж відкрити шлях законному прогресові, перегляд будь-якої частини літургії повинен відбуватися лише після докладного дослідження: богословського, історичного і пасторального». Справді, літургійна реформа, якої так прагнув Другий Ватиканський Собор, могла відбутися саме тому, що їй передували, і надалі [21] успішно тривають, довгі експерименти, інтенсивні історичні дослідження, критичний аналіз текстів, богословські, біблійні та пасторальні студії, що завершились висновками як окремих учених дослідників, так і комісій на місцевому і міжнародному рівнях. Без усього цього ми не мали докладних текстів, на які можна опертися, ані напрямних, необхідних для плідної праці.

20. Критерії для літургійного оновлення

Змінюючи стародавню літургійну практику, треба спитати себе: чи новий елемент, який пробують ввести, узгоджується із значенням цілості, в яку його поміщають. Такий контекст повинен бути зрозумілим, починаючи від можливих посилань до Святого Письма, коментарів Святих Отців, попередніх літургійних реформ і містагогійної катехизи. Тут потрібно перевірити, чи нова зміна вписується в мову символів, образи і стиль, які властиві літургії даної Церкви. Новий елемент може бути сприйнятий, якщо є необхідний з серйозних пасторальних мотивів, і коли він органічно вливається у богослужіння, так, ніби природно походить з нього. Крім цього, потрібно пересвідчитися, чи такий елемент вже не існує, можливо, в іншій формі, в інший момент богослужіння чи в іншій частині богослужбових текстів даної Церкви.

Потрібно пильнувати, щоб будь-яка ініціатива оновлення не обумовлювалася іншими системами, які можуть виглядати ефективнішими. Час від часу, звертаючись до вірних різних Східних Католицьких Церков, Іван Павло II у своїх промовистих проповідях неодноразово перестерігає: «Не захоплюйтесь надмірною імпровізацією, наслідуючи культури і традиції, які не є вашими власними, бентежачи тим самим ваш народ (...). Це означає, що кожна [22] необхідність і кожна можлива адаптація вашої літургії має ґрунтуватись на докладному вивченні джерел, на об’єктивних знаннях про специфічні риси вашої культури і збереженні традиції, спільної для всього коптійського християнства»[25].

21. Екуменічна цінність спільної літургійної спадщини

Серед важливих місій, довірених спеціально Східним Католицьким Церквам, в Orientalium Ecclesiarum (ч. 24) і в Кодексі Канонів Східних Церков (кан. 903), а також і в Довіднику застосування принципів і норм екуменізму (ч. 39) підкреслюється необхідність сприяти єднанню зі Східними Церквами, які ще не перебувають у повному сопричасті з Престолом Петра, вказуючи на умови щодо цього: релігійна вірність стародавнім традиціям Східних Церков, краще знання одне одного, співпраця і братерська пошана до осіб і речей. Ідеться про важливі принципи для орієнтації церковного життя кожної окремої східної католицької спільноти, які в особливо цінний спосіб проявляються у священнодійстві божественного культу, тому що саме в ньому Східні Католицькі і Православні Церкви інтегральніше зберігали ту саму спадщину.

Тому у кожній спробі літургійного оновлення потрібно брати до уваги досвід православних братів, знаючи його, поважаючи і якомога менше відступаючи від нього, щоб не збільшувати вже існуючого відокремлення, а радше потрібно нарощувати зусилля, для можливих адаптацій, які б назрівали і які треба опрацьовувати спільно. Таким чином буде виявлятися вже існуюча єдність у [23] щоденному прийнятті тієї самої духовної поживи, що походить з однієї і тієї ж спільної спадщини[26].

ГЛАВА IV

КОМПЕТЕНЦІЇ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ЛІТУРГІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

22. Компетенції для регулювання богослужінь

Канон 668 § 2 Кодексу Канонів Східних Церков, посилаючись на кан. 657, вказує компетентну владу щодо регулювання прилюдних богослужінь. У патріарших Церквах такі повноваження належать Патріархові за згодою Синоду Єпископів (це повинно здійснюватися у співпраці з Літургійною комісією патріаршої Церкви)[27]. Також зазначено, що усе, про що мовиться у загальному праві про патріарші Церкви, стосується, згідно кан. 152 Кодексу Канонів Східних Церков, також і верховно-архиєпископських Церков. У митрополичих Церквах свого права такі компетентні повноваження належать Митрополиту за згодою Синоду ієрархів. В обидвох випадках обов’язковою є попередня перевірка Апостольським Престолом. У всіх інших Церквах ці компетентні повноваження належать виключно Апостольському Престолу і, в установлених ним межах, єпископам і їхнім законно визнаним крилосам (кан. 657 § 1). В інших канонах Кодексу Канонів Східних Церков вказано межі загальних норм, які регулюють усе літургійне життя у Східних Церквах. [24]

23. Роль єпископа

Координація літургійних завдань, довірена уповноваженим особам Церкви, уточнюється діючими законами у кан. 199 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков, в якому вказана роль «Єпархіального єпископа, як керівника, поборника й охоронця усього літургійного життя в єпархії». Подібне зобов’язання вимагається і від його соратників: протопресвітерів (кан. 278 § 1), парохів (кан. 289 § 2) і настоятелів церков (кан. 309).

Завданням єпископа є дбати, щоб літургійне життя «якнайбільше розвивалося і регулювалося відповідно до приписів і законних звичаїв Церкви свого права» (кан. 199 § 1). Тому єпископ не повинен діяти, базуючись лише на власних судженнях чи на місцевих звичаях, він повинен звертатися до специфічної спадщини власної Церкви свого права. Таким чином, повноваження окремого єпископа стають частиною більших повноважень, які регулюють літургійне життя власної Церкви свого права.

Виконуючи свої обов’язки керівника літургійного життя, єпископ не повинен діяти як арбітр, як і не повинен сприяти свавіллю груп чи партій, але разом зі своїм духовенством нехай буде дбайливим охоронцем літургійної свідомості, котра присутня і діюча у живій пам’яті довіреного йому Божого народу. Як відчуття вірних (sensus fidelium) є визначальним у розумінні віри, яку сповідується, так само мається справа щодо збереження віри, яка виявляється у священнодійстві. Люди, зі свого боку, нехай будуть вірними вказівкам пастиря, нехай намагаються розуміти їх у всій глибині і нехай допомагають реалізувати його завдання. Для того, щоб краще розуміти і звершувати літургію, нехай будуть створені з експертів єпархіальні літургійні комісії. Велике значення у літургійному дозріванні Божого люду матимуть автентичні спільноти східних ченців і черниць, місця, де завдяки дару Святого Духа переживалося б у повноті таїнство, яке щоденно звершується у вірі. [25]

24. Роль Апостольського Престолу

Апостольський Престол має відігравати важливу роль у збереженні та гармонійному розвитку літургійних практик Східних Католицьких Церков. Ця роль реалізується різноманітними способами, які поступово вилилися у діяльність Комісії для виправлення літургійних книг Східної Церкви, Комісії, створеної у 1717 році, котра діяла до 1862 року у складі Конґреґації у справах Поширення Віри (Propaganda Fide). Ці втручання віддзеркалювали ментальність і переконання тих часів, згідно з якими відбувалося певне підпорядкування нелатинських літургій літургії латинського обряду, який вважали «вищим обрядом» (ritus praestantior). Таке ставлення призводило до втручання у східні літургійні тексти, які сьогодні, у світлі студій і богословського поступу, потребують перегляду в сенсі повернення до прадавніх традицій[28]. Проте робота комісій, які користувалися послугами найкращих експертів свого часу, мала успіх у збереженні більшої частини східної спадщини, часто захищаючи її від дуже небезпечних ініціатив і публікуючи цінні видання літургійних текстів для численних Східних Церков. Сьогодні, особливо після урочистих тверджень Апостольського листа Лева XIII Orientalium Dignitas, після створення у 1931 році, діючої ще сьогодні, спеціальної Літургійної комісії в рамках Конґреґації у справах Східних Церков, і зокрема після Другого Ватиканського Собору і Апостольського листа Orientate Lumen Івана Павла II, повага до східних літургій стала безперечним фактом, і тепер Апостольський Престол може запропонувати Церквам повнішу допомогу.

Якщо турбота Апостольського Престолу про літургійне життя Східних Церков часто виявлялася корисною в минулому, вона так само є необхідною тепер, у непевних ситуаціях, в яких опиняються сьогодні немало Східних Церков. Підставова важливість [26] літургії як боголюдського дійства, в якому реалізується спасіння тут і тепер (hie et nunc), і її природа як привілейоване місце, в якому зберігається і виражається депозит віри (depositum fidei), є тим, що мотивує її охорону й опіку, навіть щодо східних літургійних практик, котру продовжує здійснювати Апостольський Престол: йдеться про питання гарантії і захисту віри в одному з її найважливіших виявів. Таке переконання послужило поштовхом формулювання кан. 657 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков, який зберігає право затвердження літургійних текстів за Апостольським Престолом для непатріарших і немитрополичих Церков свого права, і вимагає попередньої перевірки цих текстів Апостольським Престолом для патріарших і митрополичих Церков. Така перевірка очевидно відноситься до всього, що стосується літургійного богослужіння.

25. Компетенції на затвердження перекладів літургійних книг

Упродовж століть різні обставини спричинилися до важливих змін у сфері мови. На східних територіях прамови повільно, але суттєво видозмінювалися, інколи навіть зникали і замінювалися іншими. В інших випадках немало віруючих Східних Церков покидали землі своїх батьків і поселялися деінде, стаючи сусідами християн, вихованих на інших традиціях; з плином часу, вони влилися в культурний контекст місць свого поселення. Вони часто втрачали знання своїх рідних мов, і тому участь у літургії своєї власної Церкви ставала для них важчою. Тому, щоб уникнути таких труднощів, уже в прадавні часи Східні Церкви часто перекладали власні літургійні тексти на мови, зрозумілі для вірних.

У кан. 657 § 2 Кодексу Канонів Східних Церков підкреслено, що право затверджувати версії книг, призначених для літургійного користування, належить компетентній владі, яка повинна звітувати про це, якщо йдеться про патріарші або митрополичі Церкви свого права, — Апостольськoму Престолу. [27]

Збільшення кількості єпархій чи Церков свого права, що належать до одної літургійної родини і користуються тією самою мовою, інколи в межах однієї території, вимагає використання уніфікованих перекладів. Цілком зрозуміло, що компетентна влада всіх сторін повинна домовитись між собою, щоб осягнути таку мету.

26. Компоненти літургійного законодавства

Стосовно літургійного законодавства, кан. З Кодексу Канонів Східних Церков відсилає до приписів літургійних книг. Поруч з цим Кодекс Канонів Східних Церков згадує інші норми літургійного характеру, які встановлені компетентними властями Церков свого права і не є включеними у літургійні книги, а саме: правила (кан. 668), приписи Церков свого права (кан. 199) і літургійні закони (кан. 150 § 2). Всі ці приписи, як загального, так і партикулярного законодавства, мають силу закону. Стосовно останніх, у кан. З Кодексу Канонів Східних Церков наполягається на обов’язковому старанному дотримуванні цих приписів.

27.Складність партикулярного лiтургійного законодавства

Для того, щоб мудро і реалістично тлумачити певні приписи, необхідно враховувати той факт, що окрім органічного цілого, в яке вони втілені, вони не завжди складають однорідну цілість. Різноманітні норми, як ті, що в літургійних книгах, так і інші, в дійсності змінювалися, будучи адаптованими до специфічних вимог різних середовищ і контекстів. У результаті, з огляду на різні ситуації, можуть виникати відмінні і навіть суперечливі орієнтації. Компетентна влада, відповідальна за регулювання літургійного життя, повинна детально їх оцінювати у світлі згаданих вище принципів, в той же час враховуючи зв’язок з первісними традиціями [28] і нові вимоги сучасного контексту. Це є делікатним завданням, для виконання якого потрібно сприяти дослідницькій роботі і студіям, щоб відкрити їхнє як богословське, так і пасторальне значення.

28.Звичаї

У кан. 1508 Кодексу Канонів Східних Церков, подібно як і в кан. 27 Кодексу Канонічного Права, стверджується, що звичай є найкращим тлумачем законів, тоді як у кан. 1507 і 1509 пояснюються правила його застосування. Як уточнюється у кан. 1507, звичай є плодом тривалої і мирної практики місцевої спільноти, цінний тим, що є вкоріненим у життя людей. Також стосовно цього треба мати здатність мудрого розпізнавання, щоб зберегти найцінніше, яке стимулює правдиве християнське процвітання, і втручатися в те, що штучне і менш відповідне своїй правдивій традиції.

29. Літургійні книги та екуменізм

У кан. 656 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков стверджується, що єдиними книгами, які можна використовувати у літургійних богослужіннях, є ті, які отримали апробату Церкви. Йдеться про очевидний принцип, який на ділі зустрічається з деякими труднощами. Справді, деяким Східним Католицьким Церквам бракує власних видань літургійних книг, чи принаймні деяких, і вони змушені, з необхідності, користуватися інколи дуже добре виконаними відповідними виданнями Православних Церков. Таке використання відбувається з мовчазної згоди Апостольського Престолу чи місцевих властей. Проте така необхідність, при розсудливому вивченні кожного випадку, може виявитися цінним звичаєм, як прояв часткового, але глибокого і обширного сопричастя, яке до сьогодні існує між Католицькими і Православними Церквами, що походять зі спільного кореня, і можуть служити як динамічне [29] зерно для відновлення повного сопричастя. З іншого боку, чимало видань літургійних книг, приготовлених у Римі, інколи схвально приймають і використовують православні брати. Тим не менше потрібно уникати будь-яких непотрібних відмінностей між літургійними книгами Східних Католицьких Церков і Православних Церков. Радше, треба заохочувати до використання, в міру можливого, спільних видань. Папа Іван Павло II, з нагоди свого звернення до католиків Вірменської Церкви, стверджує: «Особливо дорогим для мене є бажання, щоб спільне вивчення літургії і її необхідне адаптування було привілейованою сферою співпраці між вірменськими католиками і православними»[29].

Таке бажання знову повторюється у загальних рекомендаціях Довідника застосування принципів і норм екуменізму ч. 187, в якому поручається використовувати літургійні тексти спільно з іншими Церквами чи церковними спільнотами тому, що «коли християни моляться разом, єдиними устами, їхнє спільне свідчення сягає небес, але рівно ж є зрозумілим на землі».

30. Катехитичні довідники і літургія: катехиза і містагогія

Кан. 621 § 1 і 2 Кодексу Канонів Східних Церков стосується катехитичних довідників, які потрібно розробити у патріарших і митрополичих Церквах: необхідно зважати на особливий характер Східних Церков, так, щоб у здійснюванні катехизи наголошувалося на важливості Св. Письма і літургії, а також традиції власної Церкви свого права в патрології, агіографії і в самій іконографії. Ще раз повторюється, що на Сході, як рекомендується сьогодні і для Церков Заходу, катехизу не можна відокремлювати від літургії, [30] оскільки від неї, як таїнства Христа у його здійсненні in actu (у звершеній дії), вона черпає натхнення. Таким є метод, що його використовують численні Отці Церкви у формуванні вірних. Він виражається в «катехизі» для оглашенних та «містагогії», або «містагогійній катехизі», для впровадження у Божественні Таїнства. В такий спосіб вірних постійно скеровують до повторного радісного відкриття Слова, смерті і воскресіння їхнього Господа, в які ввів їх Дух Отця. З розуміння того, що вони звершують, і з повного сприйняття всього, що звершилося, отримують вони план життя: містагогія, таким чином, стає змістом їхнього існування — відкупленого, освяченого, що перебуває на дорозі до обожествлення — і, як така, лежить в основі духовності і моралі. Тому поручається, щоб, [31] для катехитичного процесу в окремих Східних Католицьких Церквах вихідною точкою були власні притаманні літургійні богослужіння.

ГЛАВА V

СЛУЖІННЯ ЯК ІКОНА ЦЕРКВИ

31. Церква, молитовне зібрання

Книга Діянь Апостолів описує життя перших християн: «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах (...). Всі віруючі були вкупі і все мали спільним» (Ді. 2, 42. 44. 46). У цих уривках можна впізнати характерні риси літургійного богослужіння, яке полягає у слуханні Божого слова, що його оголосили апостоли прославляючи Бога серед Церкви (пор.: Євр. 2, 12), як також творячи Тіло Христа — «Один Хліб» з багатьох, що досягається через спільну участь у ламанні хліба і в чаші благословення (пор.: 1 Кор. 10, 16-17), — найвищому таїнственному знаку, аж до сповнення часів.

З цього постає спільнотний аспект громади, згуртованої навколо апостолів, служителів Нового Завіту, які виявляють сповнення обітниць в особі Христа розп’ятого і воскреслого. У післяапостольський період Ігнатій Антіохійський пропонує таке саме бачення молитовної Церкви: «Як Господь нічого не робив без Отця, з яким Він — одне, ні сам, ні з апостолами, так і ви нічого не робіть без єпископа і пресвітерів... біжіть разом, немов до одного храму Божого, немов до одного вівтаря, яким є Ісус Христос, який, походячи від одного Отця, з’єднаним повернувся до Нього»[30].

Навіть якщо на Сході процвітало і продовжує процвітати чернецтво анахоретів, спільнотний характер молитви все одно є підставовим [32] аспектом східної духовності: вірний вкладає своє духовне життя в літургійне дійство. Ця характерна риса нехай буде збережена і оживлена в серцях християн, зокрема для того, щоб вірним не закрадалося бажання шукати духовності, яка часто є чужою їхній традиції, а інколи навіть і християнській вірі.

32.Євхаристія творить Церкву

Літургійна молитва досконало підтверджує і чудово виражає автентичний депозит віри, відповідно з прадавнім виразом Індікулуса [Indiculus]: legem credendi lex statuat suplicandi[31], загально синтезованого lex orandi lex credendi (правило молитви — це правило віри). Церква, отже, самоусвідомлюється у своїй глибині, починаючи від своєї природи як молитовного зібрання. У цьому розумінні не потрібно забувати: якщо Церква творить Євхаристію, то Євхаристія творить Церкву такою мірою, що це стає критерієм визнання істинності віровчення, як про це нагадує Іриней Ліонський: «Наша думка є у повній згоді з Євхаристією, а Євхаристія, своєю чергою, підтверджує нашу думку»[32].

33. Активна участь вірних

Апостол Павло закликає римлян віддавати Богові духовне почитання, приносячи себе як живу жертву, святу і приємну Богові (пор.: Рим. 12, 1). Апостол Петро робить таке саме напучування, коли пише, що ми є «живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові через Ісуса Христа» (1 Пт. 2, 5). Жертвувати спільний культ, приємний Богові, через Синау Святому Дусі, отже, є одночасно і правом, і обов’язком охрещених. Тому треба формувати свідомість вірних та організувати спосіб і необхідні можливості, щоб [33] їх участь була відповідно активною, повною, побожною, розумною і плідною. Треба подбати, щоб, після докладного історичного вивчення обрядів, повернути народові ті елементи, які з плином часу були безпідставно вилучені. Ті, кому довірене якесь служіння (пресвітери, диякони, читці, співці, хор і т. п.), в дійсності не мають замінювати, а радше повинні провадити усе зібрання в так, щоб воно [зібрання] могло також зовнішньо належним чином виражати свою участь. Однак треба остерігатися доручати людям ті частини, які належать виключно до компетенції священнослужителів.

34. Літургійні зібрання єрархічно упорядковані

Літургійні зібрання повинні бути належно упорядковані. Це було чіткою нормою Старого Завіту, окресленою в книгах Левіт і Чисел та піднесеною до апостольської заповіді Павлом: «Все нехай діється пристойно й докладно» (1 Кор. 14,40), коли служиться у спільноті. Як перші християни слухали апостолів, так і їхні наступники — єпископи — провадили молитовні громади, особисто або через пресвітерів чи дияконів. Зміст богослужінь був визначений частково формулами і обрядами, успадкованими з минулого — зі Старого Завіту і з юдейської традиції, переосмисленими у світлі християнського об’явлення; частково пізнішими творами, що їх упорядкували або автори Нового Завіту, або пізніші автори, але які завжди були апробовані церковною владою і відчуттям віри (sensus fidei) християнського народу.

Кан. 7 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков нагадує, що всі вірні християни беруть участь у священичій функції Христа, тому всі покликані до служіння. Окрім цього кан. 17 стверджує: «Вірні мають право почитати Господа згідно з приписами літургійних книг власної Церкви свого права і дотримуватись власної форми духовного життя, згідної, однак, з вченням Церкви». Проте, кожен віруючий бере участь у богослужінні властивим йому чином: молитовне зібрання складається з різних частин, так само, як тіло складається з різних членів, що всі разом складають єдину живу [34] істоту (пop.: 1 Кор. 12, 12-31). У такий спосіб усе тіло літургійного зібрання, добре скоординоване і з’єднане завдяки співпраці всіх членів, згідно з властивою енергією кожного члена, може рости і прямувати до єдності віри і знання Христа, уникаючи небезпеки бути збитим на манівці вітром якогось вчення (пор.: Еф. 4, 13-16).

ГЛАВА VI

ЗАГАЛЬНІ РОЗДУМИ ПРО БОГОПОЧИТАННЯ І ТАЇНСТВА

35. Елементи літургійного життя

Щодня, різними шляхами і в різні моменти, літургія «будує тих, хто є в Церкві, у святий Храм Господа, у місце перебування Бога в Дусi»[33]. Таїнства є підставовими елементами літургійного життя. Однак вони не ізольовані, а радше втілені в контекст, який їх приготовляє, розширює їхню дію і ефективність. Дуже важливою є молитва, яка освітлює різні частини дня і річний цикл. У Кодексі Канонів Східних Церков вона означена як «Божественна Хвала», що містить, окрім благословення, благання і слухання Божого Слова. Через Божу хвалу добового кола Божа благодать, котра випливає з Пасхального Таїнства і яка здійснюється par excellence в Євхаристії, сяє в кожному моменті дня. Іншими елементами є священні споруди з відповідним архітектурним оформленням, спорядженням, священними іконами, а також з врочистими звершеннями різних богослужінь. [35]

36. Літургійний рік

Цикл річних свят, який обертається навколо Пасхи як свого центру, і той, який виражається у місячних святах, тижневому і добовому колі, і самий цикл подій людського життя, позначених таїнствами, — все це взаємно проникається, підтримується, творить чудесне плетиво, уприсутнюючи різні моменти історії спасіння, і пронизує все духовне життя вірних. Отак календар різноманітних Східних Церков розподіляється і характеризується мудрою духовною гармонією.

Окрім неділь і щорічного свята Пасхи, у всіх Східних Церквах є інші свята, які відзначають дуже урочисто. У кан. 880 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков уточнено, що їхнє встановлення, перенесення або скасування належить виключно до компетенції найвищої церковної влади. Установлювати, переносити чи скасовувати дні свят є компетенцією влади, до якої належить ухвалювати партикулярне право цих Церков, завжди пам’ятаючи про обов’язок зберігати власну спадщину і не допускати в ній змін, хіба з уваги на її органічний розвиток[34].

Існують важливіші свята, які вважаються приписаними святами, деякі з них є спільними для всіх Східних Церков[35]. У ці свята вірні зобов’язані брати участь у Божественній літургії, і утримуватись від виконання робіт, які перешкоджають такій участі[36].

Готуючись до свят, потрібно враховувати покаянні дні[37], підчас яких вірні зобов’язані дотримуватися посту і стриманості, встановлених партикулярним правом їхньої Церкви свого права[38].

Якщо свята чи пости, що походять з латинської літургії чи з інших невідповідних літургій, були введені недавно у календарі Східних Католицьких Церков, потрібно з пастирською розсудливістю прийняти необхідні заходи для того, щоб повернути календареві [36] його традиційну структуру, усуваючи елементи, що не узгоджуються з духом і характером східної традиції.

До того часу, коли всі християни досягнуть бажаної згоди у встановленні одної дати для спільного святкування Пасхи, у країнах, де переважають Православні Церкви, рекомендується дотримуватися практики (яка вже є у вжитку деяких католицьких спільнот, що перебувають серед православної більшості) святкування Пасхи в день, в який святкують її православні, згідно з вказівками, сформульованими II Ватиканським Собором в додатку до Sacrosanctum Concilium та в Orientalium Ecclesiarum (ч. 20). Окрім того, що це буде ознакою екуменічного братерства, ця практика дозволяє католицьким віруючим гармонійно ввійти у спільний духовний клімат, який часто також позначає мирське життя, уникаючи невідповідного дисонансу.

37. Звершення у зв’язку з Господом Ісусом

У вивченні і введенні народу до св. таїнств, як і до всіх літургійних богослужінь, основною нормою є — завжди віднаходити дієвий і нерозривний зв’язок з Христом Господом. У різні моменти літургійного року згадують основні події з історії спасіння: зі Старого Завіту, які знаходять у Ньому [Ісусі] свою реалізацію; з Нового Завіту, які включають перебіг всього життя Ісуса, коли Він жив серед людей, давав їм заповіді спасіння і вів їх до знання правдивого Бога[39]; і з періоду Церкви, впродовж якого Господь продовжує здійснювати чуда у своїх святих. Особливим способом це стосується таїнств, у яких Він, по-різному очищує нас у воді, освячує нас у Святому Дусі й у таїнстві свого Тіла і своєї Крові залишає нам пам’ять своїх спасенних для нас страстей. [37]

38. Зв’ язок між літургією і благочестям

Східні Церкви за традицією завжди знали як інтегрувати у свою літургію різні елементи, що відповідають духовній чутливості їхнього народу. Вони мають власні форми і формули благочестя, менш окреслені, більш індивідуальні і, можливо, легші, такі, як молитви з виголосами, здійснення богослужінь з особливим змістом, почитання животворящого Хреста, ікон, мощів, святинь, використання лампад, ладану, а інколи навіть принесення в жертву тварин; але такі прояви благочестя завжди залишалися з’єднаними з літургійним життям, знаходячи в ньому наснагу і, певною мірою, свій контекст. Можливо, це є причиною того, що інші прояви благочестя не розвивалися паралельно до офіційного культу, як це було на Заході. Однак Східні Католицькі Церкви запозичили немалу кількість практик благочестя, характерних для Латинської Церкви, тобто таких, що не належать до традиційної структури східного богопочитання. Не є добрим те, що певні практики, які приносять користь духовному життю вірних, виявляються чужими по відношенню до традиції окремих Церков: якщо вони розвиваються незалежно від цієї традиції, то можуть стати «паралельними» формами духовності. Але оскільки ці форми вираження благочестя до цього часу вже дуже поширені у Східних Католицьких Церквах і служать поживою та укріпленням вірних, було б дуже невторопним та свідчило б про убогу пастирську вразливість думати, що їх потрібно просто викорінювати. Власті Церкви свого права повинні конкретно проводити автентичне містагогійне формування вірних, і в першу чергу духовенства, скеровуючи їх до духовності, яка випливає з їхніх власних літургійних традицій. Збагачені цим кращим формуванням, вірні поступово стануть більше спроможними переживати і знову відкривати багатства власної літургії. Такі пастирські дії повинні черпати наснагу з порад, сформульованих у ч. 13 соборноі Конституції про Святу Літургію: «Дуже поручається побожні практики християнського люду (...) Але ті богослужіння, з огляду на літургійні часи, треба так влаштовувати, щоб вони [38] були згідні зі святою літургією, щоб від неї якоюсь мірою походили й до неї народ вели, бо вона вже із своєї природи, багато їх перевищує».

У будь-якому випадку, потрібно пам’ятати те, що сказано у кан. 656 § 2: «Книги молитов і набоженств, призначені для публічного або приватного вжитку вірних, вимагають церковного дозволу».

39. Соборні приписи про таїнства

Турбуючись про збереження і процвітання цінних східних традицій, «Святий вселенський собор підтверджує і одобрює давнє вчення стосовно таїнств, існуючих у Східних Церквах, а також і практику, їхнього звершення і уділення, і бажає, щоб це було відновлено, де цього вимагає випадок»[40]. У пунктах 13-18 Orientalium Ecclesiarum чітко сказано про невідкладніші приписи, які можуть і повинні служити взірцем при використанні їх в інших випадках. Це, принаймні частково, було реалізовано у Кодексі Канонів Східних Церков на рівні спільного права, але ще має бути уточненим владою різних Церков свого права, особливо на партикулярному рівні.

Собор, зокрема, не задовольнився лише підтвердженням і схваленням давнього правопорядку, діючого у Східних Церквах, але бажає, щоб він був відновлений там, де ослаб чи заник. Тому, переглядаючи власний закон, різні Церкви свого права повинні врахувати це побажання і відважно взяти на себе, навіть якщо це буде через обережність поступовим процесом, відновлення елементів, які були втрачені, змінюючи при необхідності новіші практики і закони в тих місцях, де вони є у дисонансі з установленими принципами, навіть якщо це буде означати видозміну рішень, прийнятих Синодами, чи відступ від вказівок, даних, в різні часи і з різних причин, декастеріями Апостольського Престолу. [39]

40. Таїнства — дії Церкви

Церква, у якій об’являється Бог, є, певним чином, таїнством, з якого походять окремі таїнства. Згідно з кан. 673, здійснення, уділення таїнств є дією Церкви, тобто збором всіх членів Божого народу, Тіла Христа «складеного та споєного всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідними діяннями кожного члена» (Еф. 4, 16). Це приводить до активної участі у богослужінні всіх вірних. Важливо, щоб така участь всього Божого люду у динаміці богослужіння завжди здійснювалася і проявлялася також і в уділенні таїнств, які є кульмінаційними діями у житті Церкви.

41. Створіння як таїнство

У кан. 667 Кодексу Канонів Східних Церков стверджується, що Церква зобов’язана уділяти святі таїнства, «щоб під зримим знаком вчиняти учасниками Христових тайн», бо в них «Господь наш Ісус Христос освячує людей силою Святого Духа, щоб вони особливим чином ставали справжніми поклонниками Бога Отця, і прищеплює їх у себе самого і в Церкву, своє Тіло». Таким чином, святі таїнства виражають передовсім таїнства Христа, а це означає, що все Ним здійснене на землі для виконання предвічного плану Бога, який створив всесвіт (пор.: Еф. З, 9-11), «щоб об’єднати все у Христі: небесне і земне» (Еф. 1, 10), і вчинити нас «святими і бездоганними перед Ним у любові» (Еф. 1, 4).

Таїнства Христа передаються нам через видимі знаки. Тому таїнства є місцем, у яке створені речі вводяться для того, щоб висловити подяку Богові, і так вони досягають повноти свого значення. Промисел Божої благодаті, розподіленої серед людей, здійснюється через жести і слова (пор.: Ді. 1,1), збільшуючи вартість «елементів усесвіту»: передусім людського тіла; потім води, олії, хліба і вина; утварі, як наприклад євхаристійна чаша; священної будівлі зі всім тим, що вона представляє і містить у собі, особливо хрест і святі ікони; священних місць і часів. Такі елементи були вибрані Ісусом Христом через Святого Духа, встановлені Ним і довірені Церкві як знаряддя спасаючих таїнств. Благодать Святого Духа [40] користується ними для відкуплення й освячення людства і всесвіту (пор.: Рим. 8, 16-25) і для гідного богопочитання Отця. Саме в цьому контексті літургійні жести і благословення набувають свого повного значення. У богослов’ї літургії, а отже, і в містагогії народу, усе це має бути важливим матеріалом для роздумів і пояснення.

ГЛАВА VII

ТАЇНСТВА

ХРИСТИЯНСЬКОГО ВТАЄМНИЧЕННЯ

42.3в’язок між таїнствами втаємничення

Одна вказівка, подана у Кодексі Канонів Східних Церков, яка відрізняється від того, що часто вживалося, і навіть від законодавства, дійсного протягом останніх століть, — підтвердження міцного зв’язку, який існує між трьома таїнствами християнського втаємничення, і це має також віддзеркалюватися у способі їхнього уділення. Утаємничення, в дійсності, — це єдина й неподільна служба, яка здійснює входження в життя Христа, у спільноту, яка живе в Ньому. Це входження, що почалося з першого поклику до віри, досягає своєї найвищої точки у пасхальній тайні Христа, у смерть якого ми занурилися для того, щоб воскреснути у Його воскресінні, яке робить нас дітьми Божими і храмом Святого Духа. «Помазані» Святим Духом для діл Царства, ми стали гідними участі в учті Царства. Це служило мотивуючим фактором у формулюванні канонів 695 і 697, які приписують одночасно або з невеликими проміжками часу приймати три таїнства: хрещення, миропомазання і Святе Причастя.

Згідно з вченням і досвідом давньої Церкви, натхнених Новим Завітом, вірні, які отримали есхатологічний дар Духа воскреслого, вважали, що той самий Дух, що діє в них, уподібнює їх до Христа Господа. Факт повторного народження, яке вони отримали підчас хрещення, стаючи Божими дітьми, спадкоємцями Божого Царства, [41] виправданими, відкупленими і освяченими, повів за собою повне входження в Божий народ. Найвищим «знаком» цієї події було допущення на учту Божого Царства. Тому це неподільне таїнство обов’язково, з найточнішою послідовністю, подавалося в одному літургійному контексті.

З тієї хвилини вірний ставав саме таким, разом з усіма титулами й функціями, які приносило це нове життя у Христі й у Святому Дусі (пор.: Рим. 8, 9), без винятку. Тому була одна служба, бо є одне і неподільне діяння Святого Духа, Отця і Сина. Така практика існувала у житті всіх Церков упродовж перших століть[41].

З історичних та культурних причин Західна Церква занедбала таку практику, і таїнства втаємничення уділялося дітям не одночасно, але в різних наступних моментах. Однак, на Сході прадавня практика залишалася незміненою і неперервною. Цей зв’язок є настільки міцним, що у досить багатьох контекстах термін «хрещення» звичайно означає всі три фази християнського втаємничення: це назва, яку надається йому в багатьох рукописних чи друкованих евхологіонах.

Ця практика протягом останніх століть змінилася у різних Східних Католицьких Церквах підтиском зовнішніх впливів, який базувався на духовному і пасторальному розумінні, запозиченому від латинників. Такий підхід був зрозумілий, але чужий по відношенню до органічного розвитку і суперечив динамізмові власної східної спадщини. Там, де традиційна практика була втрачена, застосування норм, які містить Кодекс, вимагатиме правдивої реформи, аналогічної до тієї, яку соборна Конституція про Святу Літургію вимагала від латинської літургії. Хоч не треба поспішати, проте необхідно глибше вивчати давню практику, про яку свідчать відповідні рукописи і друковані тексти, редаговані східними католиками і православними. Також треба брати до уваги практику, [42] яку ще сьогодні стрічаємо у православних. Потрібно надати необхідні інструкції і вказівки з тим, щоб мотивація була зрозуміла всім: духовенству, богословам і християнському людові. Вводячи вдію відновлену практику, треба дбати проте, щоб не переривалася необхідна поступова катехизація новоохрещених дітей, як тільки вони будуть готовими наблизитися до розуміння таїнств віри, і треба продовжувати аж поки вони не досягнуть [у цьому] зрілості. Участь дітей у коротких, але регулярних моментах літургійних богослужінь є вже само по собі цінним елементом катехизи, тому що вона вводить їх безпосередньо у життя Церкви при допомозі втаємничення, яке не є настільки теоретичним чи раціональним, проте ефективним, вводячи їх у молитовний клімат, де здійснювані жести справді впроваджують їх у невидиму дійсність. Весь процес також вимагатиме творчих зусиль, щоб відповідно вкласти нову практику в контекст сучасного життя. Це втручання, хоч нелегке, проте неминуче, якщо бажається справді оживити власну традицію на користь Вселенської Церкви.

43. Богословське значення таїнств втаємничення

У хрещенні особа звільняється від гріха, відроджується до нового життя, зодягається в Христа і стає членом Церкви[42]. у миропомазанні особа позначається печаттю дару Святого Духа[43]. Повне втаємничення завершується прийняттям Євхаристії, таїнством не тільки єднання особи з Христом, Головою Містичного Тіла, але також і єднання всіх вірних, членів Тіла, що живуть новим життям у Ньому. Споживання Тіла і Крові воплоченого Слова веде християнина до вдосконалення таким чином, що це вже не він живе, але Христос живе у ньому (пор.: Гал. 2, 20).

[43] Здійснення таїнств християнського втаємничення є видимим жестом, який дає дар любові, що жертвує людству небесний Отець у Його воплоченому Синові, і робить учасниками вічного життя кожного, хто слухає Слово Христа і вірить у того, хто Його послав (пор.: Йо. 5, 24).

44. Важливість приготування до хрещення і роль хресних батьків

Хрещення — це таїнство, дароване тим, хто вірить і хоче належати до Христа. Усі християнські обряди, як східні, так і західні, приписують, щоб перед обрядом хрещення відбулося приготування, яке складається з двох елементів: наближення кандидата до Господа і — безпосередньо перед самим хрещенням — приєднання до Христа і відповідне зречення Сатани і сил зла. Прикладом цього є гомілії святого Йоана Золотоустого або його сучасника Мар Теодора з Мопсуеcтії, які наголошують на невідкладності цього виміру введення у Христові таїнства.

Обрядові формули, які виражають таку настанову повинні відповідати фактичному бажанню самих кандидатів, якщо це стосується дорослої людини[44], або тих, що беруть на себе відповідальність за забезпечення християнського виховання, якщо йдеться про дітей[45].

Стосовно цього питання, «відповідно до найдавнішого звичаю Церков, той, хто має бути охрещеним, повинен мати принаймні одного хресного батька, який зобов’язаний представити кандидата і намагатися, щоб після хрещення ця особа могла вести християнське життя, відповідне хрещенню, і сумлінно виконувати пов’язані з ним обов’язки» (кан. 684).

Щоб забезпечити все це, у кан. 686 § 2 Кодексу Канонів Східних Церков підкреслюється вимога відповідного приготування: «Парох повинен старатися, щоб батьки дитини, яка має бути охрещеною, [44] а також ті, що мають прийняти обов’язки хресних батьків, були належно обізнані із значенням цього святого таїнства і пов’язаними із ним обов’язками та відповідно підготовлені до прийняття таїнства». Було б також корисним дізнатися про способи, прийняті іншими Церквами[46], для того, щоб забезпечити серйозність навернення, якої вимагає християнське втаємничення.

45. Як розрізняти фази обряду хрещення

Християнське втаємничення — це процес навернення, акцентований деякими обрядовими моментами, які реалізують мудру педагогіку спасіння.

Сьогодні, у більшості випадків, обряд хрещення здійснюється разом з обрядами, які є приготуванням до нього. Вже сама природа поступового поетапного навернення робить корисним відновлення прадавнього розрізнення в часі між підготовчою частиною і властивим обрядом хрещення. Відновлення такого розрізнення буде особливо промовистим щодо хрещення дорослих.

46. Служитель таїнства хрещення

На відміну від латинської традиції (кан. 861 § 1 Кодексу Канонічного Права), звичайно проведення обряду хрещення у всіх Східних Церквах, як скaзано у Кодексі Канонів Східних Церков кан. 677 § 1, зберігається за тими, хто зодягнений благодаттю священства, тобто єпископами, пресвітерами, виключаючи дияконів, яких рукоположено «не для священства, але для служіння»[47].

У випадку необхідності, згідно з кан. 677 § 2, обряд хрещення можуть також законно уділяти диякони, прислужащі, члени інститутів посвяченого життя, а також і «будь-який інший вірний християнин», але не просто «будь-яка особа з відповідним наміром», [45] як це вказано для Латинської Церкви у кан. 861 § 2 Кодексу Канонічного Права. Таке розрізнення підкреслює, що хрещення спасає особу шляхом введення її у церковну спільноту. Тому лише член спільноти може уділяти хрещення.

Про введення до церковної спільноти говориться також у Кодексі Канонів Східних Церков, коли стверджується, що «його уділяння належить... до власного пароха того, хто має бути охрещеним, або до іншого священика за дозволом цього пароха чи місцевого ієрарха» (кан. 677 § 1), і що «на чужій території нікому не дозволяється уділяти хрещення без відповідного дозволу» (кан. 678 § 1).

47. Хрещення треба приймати у своєму власному обряді

За винятком особливих обставин, які повинні бути підтверджені компетентною владою, абсолютно не схвалюється практика просити про хрещення в іншому обряді, чи то з естетичних міркувань, чи через дружні стосунки зі священиком, чи з будь-яких інших причин. За винятком випадку відсутності священика власного обряду, прийняття хрещення повинно видимо свідчити про входження у власну Церкву свого права. З цієї причини у кан. 683 Кодексу Канонів Східних Церков сказано, що: «Хрещення повинно уділятись згідно з літургійними приписами Церкви свого права, до якої згідно з правом, має бути приналежний той, хто приймає хрещення».

48. Обряд повинен бути повним і здійснюватись через занурення

Компетентна влада окремих Церков свого права повинна подбати, щоб були видані відповідні вказівки щодо уникання тих змін чи скорочень, які можуть бути шкідливими чи позбавляти значення різні моменти, які складають обряд: підготовчі дії екзорцизмів і зречення Сатани, освячення води і оливи, помазання оливою оглашенних перед хрещенням і одягання по хрещенні. Багато літургійних книг приписують для звичайного уділення хрещення обряд потрійного занурювання. Збережений традицією Східних Церков, це — змістовний і експресивний обряд, який все ще діє і схвалюється у Західній Церкві[48]. Однак від нього надто часто відступають з простих причин зручності. Тому компетентні власті повинні виважено і енергійно шукати шляхів його відновлення.

49. Значення миропомазання

Миропомазання, про яке сказано у кн. 692-697 Кодексу Канонів Східних Церков, — так називають на Сході таїнство, яке у Кодексі Канонічного Права має назву конфірмація. Такі відмінні визначення того самого таїнства можуть відноситися до традиційного розуміння, які по суті є ідентичними, але по-різному акцентовані: кожне наголошує і підкреслює уподобаний один аспект, у Східних Церквах — досконале введення у тайну Христа, а в Латинській Церкві — набуту здатність особи свідчити про свою віру.

Кан. 692 Кодексу Канонів Східних Церков, згідно зі східними традиціями, не вимагає, щоб помазання відбувалося через покладення рук, чим воно відрізняється від приписів латинської літургії[49].

50. Служитель таїнства миропомазання

Кан. 694 стверджує, що: «...на підставі традицій Східних Церков помазання святим миром уділяє священик сукупно з Хрещенням або роздільно», а у кан. 696 § 1 уточнено, що: «...усі священики Східних Церков можуть правосильно уділяти миропомазання [47] сукупно з хрещенням або роздільно всім вірним кожної Церкви свого права, навіть Латинської Церкви».

Східні пресвітери нехай дуже розважливо користуються своїм правом помазувати вірних латинського обряду, спілкуючись якомога більше з компетентними ієрархами тої Церкви. Справді, у Латинській Церкві конфірмація уділяється дітям окремо в кінці поступової катехизи, яка сама по собі є частиною християнського втаємничення. Факт миропомазання вірних Латинської Церкви, які не отримали цієї формації, може пошкодити органічне ціле християнського втаємничення, яке існує у Латинській Церкві.

Практика Східних Церков відрізняється від латинської, і це виражено у кан. 882 Кодексу Канонічного Права, у якому сказано: «...звичайним розпорядником миропомазання є єпископ», навіть якщо пресвітер також може здійснити його, якщо матиме відповідне повноваження «а підставі загального права або спеціального дозволу компетентної влади». Творене за різних обставин, латинське право наголошує на принципі, проголошеному Ігнатієм Богоносцем, про необхідну єдність Церкви і духовенства навколо єпископа[50]. У східній традиції цей аспект представлено освяченням святого мира, здійснити яке має право лише єпископ або, згідно з нормами партикулярного права, тільки патріарх[51], який здійснює це освячення з великою урочистістю. Таке збережене за патріархом право вказує на узи сопричастя, що виходить за межі окремих єпархій, у кожній Церкві свого права. Отож, хай ці давні традиції вірно зберігаються і надалі.

51. Причастя неофітів

У кан. 697 Кодексу Канонів Східних Церков приписано, щоб Євхаристія приймалася якнайшвидше після хрещення і миропомазання, згідно з приписами Церкви свого права. Кан. 710 повертається [48] до питання євхаристійного причащання новоохрещених дітей і наголошується на дотримуванні щодо цього приписів літургійних книг Церкви свого права. Цей закон, характерний для Східних Церков, потребує деякого роз’яснення.

З уже відомих причин, норми, що стосуються причастя неофітів, не можна знайти у законодавстві деяких Східних Католицьких Церков, у яких часто відкладається перше причастя до досягнення дитиною шкільного віку. Тому завданням компетентних властей є вжити заходи для повернення попередньої практики і розробити норми, які більше відповідали б їхній власній традиції.

Відтак, щодо приписів, викладених у літургійних книгах, які стосуються цього самого питання, потрібно відзначити, що у більшості випадків — як у цих Церквах, так і в Церквах, які дотримуються давніх традицій, — вони не дають належних вказівок, вважаючи, що обряд хрещення взагалі був призначений для дорослих, а поступово застосовувався до дітей, без введення будь-яких специфічних змін у Східних Церквах. Цю тему розглядається в підручниках пасторальної сакраментології. Деякі практичні поради можна почерпнути з досвіду Православних Церков.

Зрештою, уділення Євхаристії новоохрещеним дітям не обмежується лише до хвилини звершення втаємничення. Євхаристія — це хліб життя, і дітей треба постійно ним годувати від того часу, щоб вони духовно зростали. Спосіб їхньої участі у Євхаристії відповідає їхній спроможності: спочатку він буде відрізнятися від того способу, що в дорослих, неминуче менш свідомо і менш раціонально, але поступово буде розвиватися через благодать і педагогіку таїнства, зростаючи аж до «звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Таїнство — це завжди дар, який діє ефективно, по-різному, бо і люди є різними. Особливі богослужіння, які стосуються різних етапів зростання людини, можуть бути корисними для педагогіки віри і супроводжувати необхідну катехизацію дітей і молоді, але повинно бути зрозумілим, що втаємничення у тайну Христа буде повністю здійсненим лише після отримання перших трьох таїнств. [49]

52. Обряди входження у чернече життя

Упродовж століть, особливо після закінчення переслідувань, багато християн, згуртовуючись у різні спільноти, вибрали свідчення своєї радикальної приналежності Божому Царству, деякі при цьому утворювали чернечі групи, інші пустельницьким чи анахоретським життям вирішили присвятити себе з більшою свободою єдиному, що потрібне.

Важливість чернечого життя і корисність відновлення його сили у Східних Католицьких Церквах підкреслювалось у численних офіційних документах. Таку орієнтацію можна побачити у соборному декреті Unitatis Redintegratio (ч. 15); у Кодексі Канонів Східних Церков, який присвячує сімдесят канонів (кан. 433-503) цій темі; і в достатньо змістовному Апостольському листі Orientale Lumen (чч. 9-16).

Християни Сходу дають спільне свідчення традиції, трактуючи посвячення у чернече життя строго аналогічним хрещенню, за допомогою формул, символів і жестів, що нагадують ті, що використовуються для втаємничення у християнське життя.

Літургійні богослужби чернечих облечин призначені для підкреслення того, що отримання чернечого одягу свідчить про ототожнення з воскреслим Господом, так, що чернець може сказати разом з Павлом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Фактично, чернець одягає новизну життя воскреслого Господа і, благодаттю сили, отриманої від Святого Духа, вступає в боротьбу проти сил зла, так, щоб перемога Пасхи поширилася до краю землі, на славу єдиного Отця.

Обряди введення у чернече життя у різних Східних Церквах є невід’ємною частиною літургійних традицій і цінним джерелом для пояснення найглибшого значення християнського монашества. [50]

Тому необхідно зберігати ці обряди, використовувати їх для складення суто чернечих обітів і черпати в них натхнення також для складання обітів у чинах і богопосвячених згромадженнях Східних Церков.

ГЛАВА VIII

БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ

53. Значення Божественної літургії

Центром християнського богопочитання є звершення Божественної Літургії. Цей термін, використаний у Кодексі Канонів Східних Церков, не є одинокий. Він є більш характерний для Церков грецького походження, але зустрічається і в інших традиціях, однак поряд з ним існують такі терміни, як Жертва, Освячення, Таїнство, Жертвування і Жертвоприношення, Євхаристія чи Подяка, Ламання хліба та інші.

Навіть якщо ці терміни стосуються безпосередньо таїнства Тіла і Крові нашого Господа, то вони також вказують на богослужіння у своїй повноті, вираженій у двох частинах: перша з них зосереджена на Слові Божому, а друга — на обряді Євхаристії.

Соборна Конституція про Святу Літургію повчає, що Христос присутній у своєму Слові, бо це саме Він говорить, коли у Церкві читають Святе Письмо[52]. Далі уточнює, що проповідування є невід’ємною частиною літургійного дійства, і наполягає, щоб його здійснювати правильно і належно, черпаючи насамперед зі Святого Письма і літургії[53], що є проголошенням дивних Божих діл в [51] iсторії спасіння. Тому потрібно пильнувати, щоб проповідь ніколи не опускалася підчас звершення Божественної Літургії, принаймні в неділі і приписані свята.

Про багатство другої частини Божественної Літургії, а особливо Причастя, яке є її завершенням, чудово сказав Микола Кавасила: «Таким досконалим є це таїнство Причастя і настільки перевищує будь-яке інше таїнство, що веде до самої вершини усіх благ. У ньому міститься і остаточне сповнення всіх людських прагнень, у ньому осягаємо Бога і Бог єднається з нами у найдосконалішому союзі. (...) Оскільки для нас не було можливим піднятися до причастя його благ, Він зійшов аж до нас, приймаючи наші умови. Він так досконало об’єднався з людською природою, що подає нам власне тіло і кров, прийняте від нас, причащаючи нас собою. Тим-то причащаючись Його Тіла і Крові, ми приймаємо Бога у свої душі, бо це Боже Тіло і Кров, Його душа, розум і воля, не є нічим меншим від Його людської природи»[54].

54. Анафори у Божественній літургії

У сповнюванні божественних таїнств текст анафори виблискує, як дорогоцінний скарб. Східні анафори належать до шанованої давнини: часто, згідно з живою традицією Церков, їхнє походження пов’язується з апостолами або святими первісної Церкви, чи іншими важливими постатями в історії Церков. Анафори в акті жертвоприношення є проголошенням хвали і благодарення Богові й епіклезою — призиванням Святого Духа.

Зі скарбу численних — у залежності від різних Церков — анафор треба потурбуватися про можливість використання більшого числа текстів, серед яких деякі вже вийшли сьогодні з вжитку, але їх потрібно відновити. Пам’ятаючи проте, що анафора є правдивим [52] шедевром містагогійного богослов’я, варто вивчати шляхи, при допомозі яких, принаймні за деяких обставин, її можна б проголошувати вголос, щоб почули вірні. Священики нехай подбають про формування народу згідно з цим богослов’ям, яке так виразно присутнє в анафорах.

55. Різні функції у звершенні Божественної Літургії

Соборна Конституція про святу літургію говорить, що Церква «палко бажає, щоб вірні Христа, коли вони присутні на цьому таїнстві віри, не були сторонніми чи мовчазними глядачами. Навпаки, через краще розуміння обрядів і молитов, вони повинні брати участь у священнодійстві, будучи свідомі того, що вони роблять» (ч. 48). Кан. 699 Кодексу Канонів Східних Церков дотримується тої самої думки, вказуючи на особливу функцію кожного учасника Євхаристійного священнодійства: «Повноваження звершувати Літургію мають тільки Єпископи і священики» (§ 1), — а це означає, що її не можна звершувати без них; «Диякони разом з єпископами і священиками власним служінням, відповідно до приписів літургійних книг, беруть тіснішу участь у звершенні Божественної Літургії» (§ 2); «Інші вірні, завдяки хрещенню і миропомазанню, збираючись на служіння Божественної Літургії, беруть діяльну участь у Жертві Христовій у спосіб, визначений літургійними книгами або партикулярним правом, і то повніше, якщо з цієї ж Жертви приймають Тіло і Кров Господа» (§ 3).

56. Архиєрейська літургія

Текст Sacrosanctum Concilium, що черпає натхнення з листів св. Ігнатія з Антіохії, стверджує, що «основний прояв Церкви полягає у повній, активній участі цілого святого Божого народу у тому самому літургійному богослужінні, особливо в Євхаристії, в одній молитві, на одному престолі при якому стоїть єпископ, оточений [53] колегією священиків і служителів» (ч. 41). Це вимагає дуже уважного ставлення до єпархіального літургійного життя навколо Єпископа, тому катедральний собор є правдивим святилищем кожної помісної Церкви: літургія в ньому повинна звершуватися зразково. Це чудово поєднується зі зразковою природою літургійних богослужінь у монастирях, які завжди у традиціях Східної Церкви зберігали правдивий взаємообмін з літургійними богослужіннями катедральних соборів.

57. Співслужіння

Кан. 700 § 2 Кодексу Канонів Східних Церков поручає співслужіння з єпископом чи з іншим священиком, «тому що так належно виявляється єдність священства і жертви». У багатьох соборових текстах підкреслюється, що таким чином проявляється єдність всієї Церкви. Отже, йдеться про спосіб дуже промовистий. Однак можуть бути випадки, коли не варто співслужити, особливо тоді, якщо кількість священиків непропорційно більша за кількість присутніх мирян. Літургійне богослужіння, як «ікона» Церкви, повинне віддзеркалювати природу ієрархічно вираженої спільноти, яка складається не лише із духовенства, але з цілої спільноти тих, хто під їхнім проводом живе у Христі. Треба уважати на те, щоб співслужителів не було забагато, аби не займали те місце нави, де перебувають вірні, тобто не виходили за межі святилища, чи займали площу святилища таким чином, що це перешкоджало б гідному проведенню богослужіння. Звичайно, співслужіння це так чи інакше краще від так званих індивідуальних богослужінь без людей. Індивідуальні богослужіння Євхаристії на багатьох престолах у тому самому місці і часі категорично заборонені. Така заборона, очевидно, не стосується одночасних і синхронних богослужінь, які інколи є дозволені, особливо в традиціях Західної Сирії та Ефіопії.

Кан. 701 Кодексу Канонів Східних Церков подає вказівки, як провести богослужіння при співслужінні єпископів і священиків різних [54] Церков свого права. Тут підтверджується поручення, щоб уникати будь-якого літургійного синкретизму, як також потрібно використовувати відповідні ризи і відзнаки власної Церкви свого права. Це найбільш виразний спосіб показу розмаїття церковних традицій і їхнього зближення в єдності Церкви. Саме це є важливим символом майбутньої єдності у різноманітності і засобом захисту Східних Церков та їхньої особливості від будь-якої асиміляції, особливо там, де вони в меншості.

Звертаючись до різних форм участі у здійсненні Євхаристії, Кодекс Канонів Східних Церков неодноразово нагадує нам про потребу дотримуватися приписів літургійних книг і партикулярного права[55]. Така вимога стосується також і співслужіння, враховуючи, що способи його використання в різних Церквах свого права і різних обрядових родинах є відмінними. Помітним фактом є те, що практика, недавно започаткована у західних літургіях отримала натхнення здебільшого з візантійської традиції. Але ця практика розглядалася у світлі їхніх власних проблем і тому мала дещо інші результати. Участь в цій самій євхаристійній Жертві може виявлятися у різних формах, кожна з яких має особливу цінність, яку потрібно органічно розвивати і зберігати. Посилання на приписи літургійних книг — це заклик до активного вивчення своєї власної традиції і формулювання вказівок, які б шанували її правдивий Дух.

58. Хто повинен уділяти Пресвяту Євхаристію

У кан. 709 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков вказується, що уділяти Пресвяту Євхаристію належить священику чи також диякону, якщо це дозволено партикулярним правом Церкви свого права. Наступний параграф дає Синоду Єпископів патріаршої Церкви чи Раді Ієрархів право встановлювати норми, згідно з якими [55] інші вірні християни також зможуть уділяти Пресвяту Євхаристію.

Давати доручення диякону чи навіть іншим вірним уділяти Пресвяту Євхаристію регулюється вказівками партикулярного права. Однак треба пам’ятати, що ці вказівки повинні бути співзвучними з особливим контекстом літургійної традиції, в яку вони вводяться. Потрібно також пам’ятати, що всі східні традиції підкреслюють велич таїнства Святого Причастя. Стародавній асирійсько-халдейський коментатор описує вхід зі священними дарами до вірних такими словами: «Святий гряде на дискосі і в чаші, у славі і величі, у супроводі пресвітерів і дияконів, у величній процесії. Мільйони ангелів і вогненних слуг Святого Духа йдуть перед Тілом нашого Господа, прославляючи Його. Всі люди й усі сини Церкви радіють, коли бачать Тіло, що йде від престолу»[56]. Отже, метою зберігання за священиками права уділяти Пресвяту Євхаристію є наголошення на її найвищій святості. Навіть якщо це виключає застосування інших критеріїв, так само оправданих, а також вимагає зректися якоїсь вигоди, існує небезпека, що зміна традиційного способу може спричинити неорганічне втручання щодо духовної обстановки, про яку йде мова. Тому варто, щоб право уділяти Пресвяту Євхаристію кимось іншим, а не єпископом чи пресвітером, чи дияконом, якщо це дозволено партикулярним правом кожної Церкви свого права, надавалося лише в екстремальних випадках.

59. Пресвяту Євхаристію треба уділяти під двома видами

Пресвяту Євхаристія треба уділяти під двома видами: освяченого хліба і вина. Тому звичай уділяння Причастя лише під виглядом хліба, що іноді сьогодні трапляється через латинський [56] вплив, потрібно відкинути без зволікань. Таку практику потрібно розглядати як недавнє нововведення, цілковито чуже для східної традиції. Відновлення звичного способу уділяння Пресвятої Євхаристії під обидвома видами можна полегшити, використовуючи відповідні засоби та дотримуючись норм і звичаїв власної обрядової традиції.

60. Пресвяту Євхаристію треба уділяти під час Божественної літургії

Участь вірних у Жертві Христа буде повніша, якщо протягом богослужіння вірні, після причащання священика, приймають Тіло Господа з тої самої Жертви. Такий спосіб, що черпає натхнення у Sacrosanctum Concilium (ч. 55), підкреслює важливість Святого Причастя і, в той же час, зв’язок між ним і принесенням Євхаристійної Жертви. З цієї причини кан. 713 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков визначає, що «Пресвяту Євхаристію слід уділяти під час Божественної літургії, хіба що виправдана причина радить щось інше». Таку практику треба вважати єдино нормальною, за винятком причастя хворих, чи причастя вірних в Літургії Передшеосвячених Дарів у алітургійні дні.

61. Уділювана Пресвята Євхаристія повинна бути освячена під час того самого богослужіння

Рубрики всіх літургійних книг вимагають, щоб небесний Хліб, уділений вірним, був освячений під час тої самої служби, а не взятий з резервної Євхаристії, що зберігається з попереднього [57] разу, хіба що за винятком випадків гострої потреби. Вселенські Архиєреї Венедикт XIV[57] та Пій ХІІ[58] особливо підкреслювали цей припис, що є у повній гармонії зі східною традицією. Очевидно, що учасники гостини отримують їжу зі столу, при якому вони присутні, а не з іншого. Усе, що суперечить цьому, буде затьмарювати суть Євхаристії, яка не тільки означає приватне сопричастя особи з Господом Ісусом, але також взаємне сопричастя у містичному Тілі Христа всіх учасників, саме через причастя одного і того ж Євхаристійного Тіла Христа. Правильна практика відповідає особливо значенню обряду ламання хліба, що існує ще з часів установлення Євхаристії. Цей обряд є настільки важливим, що став технічним висловом, який означає євхаристійне богослужіння вже в апостольський і післяапостольський періоди. Ідеться про єдиний святий Хліб, розламаний і розданий, та Кров з однієї чаші, пролитої за всіх і жертвуваної всім на спасіння.

62. Євхаристійний піст.

Суворе дотримування євхаристійного посту було одностайною традицією, навіть якщо були відмінності в її формах у всіх Східних і Західних Церквах, аж до часу перших реформ, проведених у цій сфері Папою Пієм XII. Воно виражало і продовжує виражати турботу про належне духовне приготування, щоб гідно прийняти Євхаристію, життєдайний Хліб, що зійшов з небес. Щоб полегшити доступ до Євхаристії, цю практику значно спрощено в Латинській Церкві. За цим прикладом пішли багато Східних Католицьких Церков, в той час, як некатолицькі Церкви зберігали власні звичаї, навіть якщо і менш суворо. Зміна в дотримуванні євхаристійного посту сприяла розвитку більшої участі у Євхаристії, хоча інколи приводила до послаблення усвідомлення надзвичайної цінності і значення звершеного таїнства. Кан. 707 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков відносить до партикулярного права докладні [58] приписи стосовно цього питання. Треба зважити доречність відновлення, принаймні часткового, старовинних норм посту у Східних Католицьких Церквах, водночас беручи до уваги значення традиційної практики, яка не завжди точно співпадає з латинським розумінням, а також і потребу пристосуватися до змінених життєвих умов сьогоднішнього світу.

63. Алітургійні дні

У кан. 704 Кодексу Канонів Східних Церков стверджується, що «Божественна літургія може похвально правитись у всі дні, за винятком тих, які не передбачені приписами літургійних книг Церкви свого права, до якої священик приписаний». Щоб уточнити, котрі дні є алітургійними, канон звертається до приписів літургійних книг. Цi приписи не є однаковими для різних Церков свого права чи, точніше, для великих родин Східних Церков. Необхідно визнати, що ці приписи, хоча і сформульовані в літургійних книгах і відповідно зобов’язують у багатьох Церквах свого права, надто часто виходили з ужитку в останніх часах, також через вплив латинської традиції. Їхнє занедбання часто веде за собою, окрім занепаду прадавньої традиції алітургійних днів, затрачення богослужіння Літургії Передосвячених Дарів. Радісний і святковий вимір Євхаристії, досвідчений як подія, а не як звичка, був живим у християнську давнину і досі зберігається у багатьох східних літургіях, занедбання цієї практики сприяє применшенню повного значення Божественної Літургії, яка інтегрально і урочисто служиться на завершення і як запечатання довгої дороги приготування, позначеної богослужіннями різного типу. Щоб відновити елемент, який є таким визначним у спадщині неподільної Церкви, необхідно іти в напрямі відновлення практики алітургійних днів там, де відносно недавно вона зникла. [59]

64. Обов’язок щодо свят

Кан. 881 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков стверджує, що вірні зобов’язані в неділі і приписані свята брати участь у Божественній Літургії або у служінні церковного правила, відповідно до приписів або законного звичаю власної Церкви свого права, а у § 2 його доповнює: «Щоб вірні могли легше виконувати цей обов’язок, встановлюється час, в якому його можна здійснити, починаючи від вечірні попереднього дня аж до кінця неділі або приписаного свята». Таким чином, Кодекс Канонів Східних Церков, беручи натхнення з Orientalium Ecclesiarum (ч. 15), дає можливість святкування неділі через участь у Божественній Літургії або у звершенні богослужб добового циклу. Така можливість підкреслює важливість богослужб церковного правила і, в якийсь спосіб, уможливлює їхнє правильне служіння у відповідні години. І таким чином тексти повністю відповідатимуть годині, коли їх звершують. Фактично, щоденний цикл починається з вечірні, продовжується вночі з тим, щоб досягнути завершення зранку у Божественній Літургії чи Євхаристії. Звершення різних частин церковного правила в періоди інші, ніж передбачено цілою структурою тексту, може призвести до руйнування рівноваги різних частин і применшення повноти таїнства Євхаристії, для якого вони служать підготовкою і продовженням. Автентичне літургійне пасторальне богослов’я повинно брати до уваги складність цих проблем і не обмежуватися простим копіюванням західної практики. Безпосередніми джерелами для відновлення звичаю повинні бути приписи літургійних книг, редагованих згідно з автентичними традиціями різних Церков.

65. Час і місце богослужінь

Говорячи про час і місце служіння Божественної Літургії, на відміну від приписів у кан. 931-932 Кодексу Канонічного Права, які зобов’язують цілу Латинську Церкву, кан. 707 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков не подає норм для всіх Східних Церков, [60] а радше вимагає, щоб різні партикулярні права ввели відповідні норми. Однак, звершення Євхаристії поза межами священного місця повинна обмежуватись до необхідного мінімуму.

Точна година звершення Божественної Літургії поєднується також з порядком посту, який є різним у різні дні і періоди року.

Крім того, треба уникати надмірного множення святкових євхаристійних богослужінь: з одного боку, таке множення перешкоджає служінню церковного правила; з другого боку, менш розсіяна спільнота і більша концентрація вірних забезпечує кращу гідність богослужіння.

Особливо пресвітери повинні уникати служіння Божественної Літургії більше ніж один раз у день, без особливої на те пасторальної причини. Для будь-яких відхилень від цього принципу потрібен дозвіл і контроль єпископського уряду.

При окремому поминанні підчас Божественної Літургії пожертва для священика міститься у ширшому контексті: принесення в жертву себе і свого життя Отцеві, в єдності зі всією Церквою, і особливо з убогими; потреби допомогти в утриманні священика і покритті коштів на богослужіння. Пожертви вірних на звершення Божественної Літургії, відповідно до їхніх намірень[59], у випадку більшої їх кількості на день, нехай розподіляються згідно з цілями, визначеним місцевим ієрархом.

66. Літургійні ризи

Одягання відповідних риз для священнодійства символічно означає те, що священик залишає буденні виміри щоденного життя, щоб увійти у присутність Бога у звершенні Божественних Таїн, як навчає св. Павло: «Усі ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гал. 3,27). Вірменин Нерсес Шноргалі, католікос з [61] 1165 р. по 1173 p., пише: «Ніхто нехай не думає, що священича одіж є непотрібною і що вона позбавлена таїнства... Йдеться про вимоги зовнішньої людини для тих, які є у служінні Божих речей. Ми говоримо також і про внутрішню людину, для якої зовнішній вираз культу є символом сяючого духовного оздоблення»[60].

Приписи щодо одягання літургійних риз підчас богослужінь, повинно уточнюватися партикулярним правом, а також, як правило, його можна знайти в літургійних книгах чи в інших інструкціях літургійного характеру, виданих компетентною владою. У цій сфері також треба дотримуватися традиційної практики, зберігаючи цілу цінність власного літургійного мовлення і утримуватись від копіювання практики інших Церков. Тільки дуже серйозні причини чи виняткові обставини можуть допускати використання іншої практики. Якщо до літургійного одягу були внесені невідповідні зміни, потрібно повернутися до традиційних правил.

Щодо нелітургійного одягу духовенства, то дозволяється, щоб кожна Церква свого права повернулася до східної традиційної форми.

67. Приготування хліба і вина

Кан. 706 Кодексу Канонів Східних Церков нагадує, що «священними дарами, які жертвуються в Божественній літургії, є чисто пшеничний хліб (...) і натуральне вино з виноградних грон».

Кан. 707 § 1 стосується «приготовлення хліба для Євхаристії». Оскільки у християнських Церквах відомі різні способи виготовлення хліба для Євхаристії, то Кодекс вимагає дотримуватися приписів партикулярного права. Найбільш помітна відмінність існує між заквашеним хлібом, що його традиційно вживає більшість Східних Церков, і неквашеним хлібом, який уживають вірмени і римо-католики. В минулому багато дискутувалося щодо символізму одного і другого виду хліба; часто це було в полемічних тонах, інколи із застосуванням богословських інтерпретацій. Оскільки в [62] цій сфері кожна практика має свою цінність, Кодекс Канонів Східних Церков приписує, щоб кожна Церква свого права дотримувалася практики, успадкованої від її отців, тому що у такий спосіб доповнюючі аспекти євхаристійного таїнства виражаються у символічній формі.

Інші відмінності помічаються у формі, наданій хлібові, призначеному для звершення Євхаристії; у печатках, що наносяться на нього; у молитвах, що супроводжують приготування; в іменах, якими його окреслюють, і т.п. Для кожної з цих особливостей треба дотримуватися вказівок, поданих у літургійних книгах.

Щодо вина, то необхідно підкреслити, що правило, вказане у Кодексі Канонів Східних Церков, відрізняється від того, що сказано у кан. 924 § 1 Кодексу Канонічного Права, який уточнює, що вино треба змішувати з невеликою кількістю води. Таке змішування не згадується у Кодексі Канонів Східних Церков, тому що воно не застосовується у Вірменській Церкві, і тому його не вважається зобов’язуючим правом всіх Східних Церков.

Обряд теплоти (додавання теплої води в чашу перед причастям), який існує у Церквах, що походять з константинопольської гілки, і, на жаль, забутий у деяких Греко-Католицьких Церквах, повинен бути відновленим. Це саме стосується й інших численних елементів богослужіння, якщо вони не вживаються.

68. Потрібно вживати літургійні ризи і хліб власного обряду

Стосовно приготування хліба і літургійних риз, кан. 707 § 2 дозволяє «усунувши здивування вірних... користуватися літургійними ризами і хлібом іншої Церкви свого права, якщо немає літургійних риз і хліба власної Церкви свого права». Однак, треба відзначити два обмеження цього дозволу. Поступка дана тому, що неможливість забезпечення хлібом чи ризами не повинна стати перешкодою євхаристійному богослужінню заради добра вірних, яке перевершує необхідні норми при нормальних обставинах. Такий [63] дозвіл треба використовувати лише у виняткових ситуаціях, яких не можна узагальнювати, як, наприклад, випадки переслідування, підпільні богослужіння. Це, звичайно, не звільняє від обов’язку робити все можливе, аби уникнути такої невідповідності, тобто, щоб хліб і ризи відповідали вимогам належної літургійної практики. Це навіть більше стосується випадку з хлібом, оскільки приготування хліба для Євхаристії є невід’ємною частиною богослужіння і його не можна пропускати без дійсно серйозних причин. Тому, виключаючи вірменську літургію, коли бракує просфори, у всіх згаданих вище виняткових випадках, слід вживати нормальний квашений хліб.

Наступна необхідність — це усунення будь-якого згіршення вірних християн. Необхідно уникати нововведень, які можуть бути погано зрозумілими через їхню невідповідність з традиційними практиками, до яких звикли вірні. Також потрібно звернути увагу і на вразливість некатоликів, особливо тих, хто належить до тієї самої традиції.

69. Відкликання до партикулярного права не означає меншої важливості

Всі приписи, перечислені у кан. 707, є відносно другорядними в порівнянні з цілим євхаристійним таїнством. Проте вони наповнені духовним значенням, що належить до гармонійної системи і уможливлює оптимальне введення у повне знання євхаристійного таїнства.

Усунення деяких з цих аспектів може призвести до збідніння загальної картини. їхня важливість повторюється у кан. 713 § 2, в якому наполягається, щоб «вірні сумлінно дотримувалися приписів Церкви свого права, до якої приписані, не лише в межах території цієї ж Церкви, а й, по змозі, в цілому світі».

Слід зауважити, як кан. 707 звертається до партикулярного права кожної Церкви свого права, яка повинна ввести точні норми [64] стосовно Євхаристійного священнодійства. Це не є применшенням її важливості, а намір виразити бажання зберегти специфічність і відмінність різних автентичних традицій. Саме партикулярне право виражає і гарантує власне обличчя і автентичність кожної окремої літургійної родини чи традиції.

ГЛАВА IX

СВЯЩЕНИЧІ СВЯЧЕННЯ

70. Священнослужителі та літургія

Кан. 323 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков стверджує, що «духовенство, члени якого також називаються священнослужителями, — це вірні, вибрані компетентною церковною владою, які... призначаються для того, щоб бути служителями Церкви, беручи участь у місії і владі Христа-Пастиря». Священнослужителі мають особливий зв’язок з літургією, бо багато з їхніх функцій виражаються у літургії; вони сповнюють у ній функцію, яка є відмінною від функції інших вірних, та й вони мають частий контакт з нею.

71. Літургійне формування священнослужителів

У формуванні священнослужителів потрібно дбайливо сприяти поступовому зростанню внутрішньої участі у святих таїнствах і в Тому, який діє у них. Для того, щоб бути містагогами щодо людей, вони повинні взірцево жити тією ж містагогією. їхня роль у літургії нехай буде джерелом, поживою і взірцем для життя у повноті отриманої Господньої благодаті. Крім того нехай будуть вишколені в точному, глибокому ґрунтовному знанні святої літургії, в її [65] богословському, духовному і обрядовому аспектах.

Важливість літургійного життя підкреслюється також у канонах, що стосуються семінарій. У них стверджується, що літургія повинна бути джерелом і вершиною життя (кан. 346 § 2, 2); літургію треба викладати, оскільки вона є конечним джерелом вчення і справжнього християнського духу (кан. 350 § 3); кандидати до священства мають знаходити в ній поживу для свого духовного життя (кан. 346 § 2, 3). Тому необхідно, щоб у східних семінаріях та у формаційних інститутах східних ченців і посвячених осіб літургійне служіння відбувалося дуже дбайливо і завжди у своїй інтегральній формі, таким способом, щоб кандидати, завдяки йому, могли формуватися і вивчати його у всьому багатстві і довершеності, приділяючи достатньо уваги не лише Євхаристії, а й часослову. Літургія повинна бути правдивим джерелом духовності, у якій формуються кандидати, та елементом, який би поєднував все те, що вони вивчають, і місцем, де віровчення стає славословленням і подякою, а життя перемінюється благодаттю. Така особлива роль, надана літургії, дозволить кандидатам вплітати її у своє внутрішнє життя настільки, наскільки це конечне, і утримувати їх від пошуків у сторонніх і неспівзвучних з власною спадщиною середовищах. Кан. 343 приписує, що всі кандидати до священства мають бути виховані у власному обряді, навіть якщо вони прийняті до семінарії іншої Церкви свого права, або до семінарії, яка служить для кількох Церков свого права, відкидаючи кожний протилежний звичай. Це стосується всіх елементів спадщини кожної Східної Церкви: богословського, духовного, дисциплінарного і найважливішого з них — літургійного.

72. Розрізнення священичих свячень

Кодекс Канонів Східних Церков пояснює, що [66] священнослужителі, пов’язані між собою ієрархічним сопричастям і поставлені на різних ступенях свячень, по-різному беруть участь у єдиному, Богом установленому, церковному служінні[61]. З іншого боку, окрім них передбачається можливість інших служінь, які називаються нижчими ступенями свячень.

У кан. 325 уточнено, що «священнослужителі на підставі свячень поділяються на єпископів, пресвітерів і дияконів». Кан. 327 додає, що, крім вищезгаданих, також інші служителі допускаються чи настановляються до служіння Божому народові або до виконання функцій у літургії; вони одержують нижчі свячення і їх звичайно називають нижчими духівниками. У цьому ж каноні вказано, що їхній статус визначається лише «партикулярним правом Церкви свого права». Намір Кодексу полягає у тому, щоб була пошанована традиція кожної Східної Церкви свого права.

73. Той, хто одержав нижчі свячення, вже не є більше мирянином

Коли Кодекс Канонічного Права говорить про служіння, яке на постійно можуть взяти на себе миряни «через приписаний літургійний обряд» (кан. 230 § 1), нижчі свячення радше є включені до духовної ієрархії, відповідно до ступеня кожного. Тому той, хто отримав такий сан, вже не є мирянином, а стає членом, як це називають літургійні книги більшості Східних Церков, «духовенства» або «священичого сану». Відмінність між нижчими санами і священнослужителями спричиняє наслідки також і у способі трактування кан. 358 Кодексу Канонів Східних Церков, який стверджує, що кандидат «через дияконські свячення приписується як священнослужитель до єпархії, для служіння якій посвячується, хіба що, згідно з приписом партикулярного права Церкви свого права, він уже приписаний до цієї єпархії». Це посилання на партикулярне право перекликується з кан. 327, який стверджує, [67] що ті, які «отримали нижчі свячення й загально звані нижчими духівниками, допускаються чи настановляються до служіння Божому народові або до виконування обрядів Божественної літургії, то вони підлягають тільки партикулярному праву власної Церкви свого права». Було б, отже, корисно, щоб приписування до духовенства іншої єпархії відбулося під час прийняття нижчих свячень, так, щоб від цієї хвилини служитель був призначений для повної і постійної форми служби для єпархії.

74. Потрібно зберігати давнє практикування нижчих свячень

Неприйнятним є той факт, що різні Церкви свого права змінюють свої звичаї стосовно традиції нижчих свячень, які свого часу були однаковими для всіх Церков: фактично, воно має власне особливе значення. Замість того, щоб відмовлятися від них, реформи партикулярного права різних Церков повинні радше відновлювати їх для більшої їх значущості і життєздатності. Це поручається також з причин екуменічного характеру: якщо Східні Католицькі Церкви мають особливе завдання плекати єдність між усіма Східними Церквами, між іншим через релігійну вірність стародавнім традиціям[62] не виглядає корисним вводити відмінність практик стосовно Православних Церков, які походять зі спільного кореня. Будь-яка зміна, невідповідним чином введена протягом більш-менш останнього часу, повинна бути докладно переглянута на основі цих принципів.

75. Слід дотримуватися реального і послідовного звершення священнослужінь

Нижчі свячення та дияконат не є тільки формальністю, щоб приготуватися до пресвітерських свячень. Вони забезпечують у Церкві чітко визначене служіння, і їх як таких повинні ефективно [68] здійснювати в дефінітивний спосіб ті, хто не має наміру вступати у пресвітерство, і в достатньо широкий спосіб ті, хто буде посвячуватися у пресвітери. Це особливо стосується дияконату. У цьому значенні не потрібно побоюватися надавати нижчий сан, і навіть дияконат, тим чеснотливим, належно підготовленим і здібним виконувати прийняті на себе обов’язки, які заявляють про свою готовність служити Церкві, навіть якщо їм треба продовжувати жити зі своїми родинами і працювати згідно зі своїм фахом. Таким чином здобуваються священнослужителі, необхідні для гідного і відповідного звершення літургії, при цьому уникається практика, яка в цьому випадку відрізняється від латинської, де вона вже не використовується, а саме: щоб священнослужителі вищого сану виконували літургійні функції, якими повинні займатися представники нижчого сану (найчастіше трапляється, що пресвітери виконують обов’язки дияконів), або щоб призначали мирян до постійного виконування літургійних завдань, які повинен здійснювати служитель; таку практику потрібно усунути.

76. Дияконат

Дияконство було встановлено не для осягнення священства, а для помочі єпископам і пресвітерам. Колись, насправді, дияконів уважали їх рукою чи оком; або, як сказав Ігнатій Антіохійський, у гармонії з ними диякони виявляють вірному народові «заповіді Господні»[63]. Подібну точку зору, яка зберігається у Православних Церквах і відновлюється у латинській спільноті, потрібно також повністю висвітлювати у Східних Католицьких Церквах. Повернення його літургійної і позалітургійної місії, фактично, буде дуже корисним. [69]

77. Право висвячення кандидата, приписаного до певної єпархії

Кан. 748 Кодексу Канонів Східних Церков подає норми, які регулюють право висвячення кандидатів, приписаних до певної єпархії. У § 2 зазначено, що єпархіальний єпископ не може висвячувати підлеглого йому кандидата, приписаного до іншої Церкви свого права, без дозволу Апостольського Престолу, або в деяких випадках, патріарха. Конечність цього дозволу стосується лише законності чину свячення, і більше стосується випадків, коли чин свячення відбувається у літургійному обряді, відмінному від того, до якого належить кандидат, або коли висвячуючий єпархіальний єпископ просить дозволу здійснити висвячення за обрядом кандидата. Окрім самого чину свячення, єпископ єпархії чи дієцезії, до якої буде належати кандидат, зберігає за собою повне право дарувати відпускні грамоти єпископові, який належить до тої ж Церкви свого права, що й кандидат, з тим, щоб цей міг приступити до свячень, дотримуючись приписів цього ж обряду.

78. Обмеження на дарування почесних східних відзнак

Представники духовенства повинні враховувати умову кан. 388 Кодексу Канонів Східних Церков стосовно використання прав і відзнак, пов’язаних з наданими їм почестями. Треба утримуватися надавати відзнаки, що належать до Східних Церков, священнослужителям, які не належать до Церкви свого права того, хто їх надає. Рівно ж ті сани і пов’язані з ними права, що були отримані через латинську практику до соборової реформи, потрібно усувати. [70]

Таким чином, надання таких відзнак не повинні применшуватися до чистої поверхневості, яка є шкідливою для окремої гідності східних літургій.

Крім того, не можна надавати чернечі титули, з відповідними облаченням і відзнаками мирському духовенству, тим більше одруженому.

ГЛАВА X

ПОДРУЖЖЯ

79. Християнське подружжя

Говорячи про подружнє життя, святий Павло, цитуючи книгу Буття[64] додає: «Це велике таїнство, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5, 32). Ці твердження, які постійно повторюються у всіх Церквах, вводять нас у розуміння багатогранного багатства подружнього життя.

Подружнє життя пригадує цілий акт творення всесвіту, який досягає своєї вершини в людині, створеній за образом і подобою свого Творця, і підкреслює вимір спілкування: особа не створена, щоб бути самотньою. Покликана, щоб працювати та опановувати землю, вона потребує помічника, подібного до неї, з якою творить одне тіло.

Таїнство це є ще глибшим, якщо воно «відноситься до Христа і до Церкви»: у тайні Христа, в дійсності, відкриваються у повноті стосунки створіння зі своїм Господом, який перевищує його і за Його образом воно було створене; Він покрив його своєю славою перед падінням і таємно супроводжує його в усі дні цього життя; [71] Він же ж безпосередньо осяє його у небесному Єрусалимі (пор.: Од. 21, 23).

Літургійні тексти виражають цей вимір спілкування у різноманітних видах, в яких проситься для наречених миру, досконалої любові, згоди і добробуту; відтак поміркованості, чистого ложа, бездоганної поведінки, правди; і ще вірності даному слову та постійності у святому союзі. Цей союз походить від Господа, згідно зі взірцем, який повинен не лише характеризувати подружнє життя, але й надихати співжиття усієї людської сім’ї, за прикладом Господа, який прийшов собою знищити ворожнечу, зібрати в одно роз’єднаних, і примирити всіх з Богом, взявши Церкву за обручницю, віддаючи себе за неї та очищаючи її так, щоб показати її святою та непорочною (пор.: Еф. 5, 25-27). Любов між чоловіком і жінкою стає плодовитою і веде до участі у ділі створення через народження дітей; а це є здійсненням обіцянки, даної Авраамові, якого вибрав Бог, щоб стати отцем численних народів; усі вони покликані почитати живого Бога в дусі й правді.

80. Обов’язок приготування

Кан. 783 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков нагадує душпастирям про їхній обов’язок дбати про вірних, які готуються до подружнього стану, щоб вони були приготованими та поінформованими про значення християнського подружжя, про притаманні йому ознаки єдності і нерозривності, на образ бездоганної злуки Христа з Церквою, і про обов’язки подругів щодо себе і щодо їх дітей (кан. 776 §§ 1 і 2).

Кан. 784 звертається до партикулярного права Церкви свого права у справі іспиту наречених та опитування стосовно їхнього [72] вільного стану та їхнього хрещення. Потрібно відзначити, що на відміну від латинського Кодексу Канонічного Права (кан. 1065), Кодекс Канонів Східних Церков вживає лише термін хрещення і не посилається на миропомазання. Як вже було згадано раніше, миропомазання повинно у східній традиції уділятися разом з хрещенням[65].

81. Згода і форма подружжя

Невід’ємним елементом для встановлення подружжя є згода, якою чоловік і жінка взаємно себе віддають і приймають одне одного (кан. 817). Названа цілковита згода душі має відповідати словам або знакам, які вживаються у чині вінчання (кан. 824 § 1).

Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно зі священним обрядом, тобто у присутності і за благословення місцевого ієрарха чи пароха або священика, якому від першого або другого було надане повноваження благословити подружжя (кан. 828 §§ 1 і 2). Можна правосильно й дозволено заключити шлюб у присутності самих свідків, якщо не можливо покликати або з поважної причини доступитись до компетентного священика, згідно з приписом, або в небезпеці смерті, або якщо розсудливо передбачається, що такої можливості не буде ще через місяць. У такому випадку, якщо можливо, треба покликати іншого священика, навіть некатолицького, щоб поблагословив подружжя (кан. 832 §§ 1 і 2).

82. Обов’язок дотримання священного обряду

Потрібно зазначити, що обов’язок дотримуватися священного обряду, тобто одержати благословення священика для важності подружжя характерне тільки для східного права. У Латинській [73] Церкві вимагається лише присутність місцевого ієрарха або пароха, або уповноваженого священика чи навіть диякона[66], у східній традиції священик не тільки має бути присутнім, але й має поблагословити подружжя. Благословляти — означає діяти як правдивий служитель таїнства, завдяки своїй владі по-священичому освячувати так, щоб подруги були з’єднані Богом на образ бездоганного шлюбного союзу Христа із Церквою й могли бути посвяченими один одному таїнственною благодаттю.

Кан. 832 § 3 Кодексу Канонів Східних Церков також уточнює, що коли, через виняткові обставини, подружжя відбулося лише в присутності свідків, то подруги повинні якнайскоріше одержати від священика благословення подружжя.

83. Компетенція благословення подружжя

Щодо компетенції благословення подружжя, як Кодекс Канонів Східних Церков, так і Кодекс Канонічного Права приписують норми одного і того ж характеру: місцевий ієрарх чи парох «всюди в межах своєї території правосильно благословлять подружжя, чи коли наречені є їх підлеглими, чи якщо принаймні одна з двох сторін належить до власної Церкви свого права»[67] священнослужителя.

Щодо надання повноважень благословення подружжя, кан. 830 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков говорить, що місцевий ієрарх і парох «можуть надавати священикам будь-якої Церкви свого права, навіть Латинської Церкви, повноваження благословити подружжя в межах своєї території». Так само місцевий латинський ординарій чи парох можуть надавати східним священикам повноваження бути присутніми і благословляти подружжя вірних [74] латинського обряду[68].

Необхідно, однак, враховувати, що, за винятком випадку, коли ієрарх чи парох належать до іншої Церкви свого права, дотримуючись норми кан. 916 Кодексу Канонів Східних Церков, богослужіння, щоб було дозволеним, має відбутися за літургійним обрядом подругів, або одного з них, якщо це міжобрядовий шлюб[69]. Тому богослужіння в іншому обряді є незаконним, але його може дозволити Апостольський Престол, у кожному окремому випадку.

Кан. 831 § 2 Кодексу Канонів Східних Церков уточнює, що подружжя слід укладати перед парохом майбутнього жениха, хіба що партикулярне право велить щось інше або якась слушна причина виправдовує це.

У випадку мішаних подруж між східними католиками і православними, приписана правом форма вінчання, тобто норма заключення подружжя в присутності місцевого ієрарха чи пароха або їхнього уповноваженого, делегованого ними, вимагається тільки для дозволеності; для правосильності ж вимагається лише священиче благословення[70].

84. Треба зберігати приписи літургійних книг

«Поза випадком необхідності підчас вінчання слід дотримуватися приписів літургійних книг і законних звичаїв» (кан. 836). Переглядаючи і ймовірно усучаснюючи літургійні приписи для таких богослужінь, компетентна влада кожної Церкви свого права повинна уважно оберігати неповторне багатство власної спадщини, бо воно показує особливе значення подружжя в рамках історії спасіння та особливо виражає богословськими термінами тісні зв’язки між нею і подружнім таїнством, яке існує між Христом і Його Церквою. [75]

85. Заручини

Кан. 782 Кодексу Канонів Східних Церков звертається до теми заручин, які передують одруженню, стверджуючи, що цим керує партикулярне право (§. 1), але уточнює, що обіцянка одружитись не дає підстав вимагати здійснення подружжя. У практиці, яка існує століттями і ще сьогодні використовується у багатьох Церквах, заручини, які часто називають «обрядом обручок», звичайно відбуваються разом із шлюбним обрядом, який називають «чином вінчання».

Особливе значення обряду заручин полягає в тому, що він є виявом згоди майбутніх подругів, в той час як вінчання має на меті безпосередньо ввести їх у повноту подружнього життя. Зміст обряду [76] заручин передбачає не лише просту обіцянку, а радше стале зобов’язання. Тому заручини не варто здійснювати поверхнево чи на початку планів про одруження. Особливі літургійні обряди для перших кроків реалізації цих проектів — менш серйозні і менш дефінітивні — існують у різних Церквах і є частиною традиції, яка в даний час не сповнюється в інших. Краще розуміння і можливе відновлення цих обрядів можуть сприяти освяченню різних моментів у дорозі християнських пар, аж до її повного завершення.

ГЛАВА XI

ПОКАЯННЯ

86. Значення покаяння

Йоан Хреститель проповідував у Юдейській пустелі, кажучи: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство» (Мт. З, 2). Той самий вислів вживав Ісус Христос на початку свого прилюдного життя (пор.: Мт. 4, 17). Петро також розпочав свою апостольську діяльність закликом до навернення тих, хто був свідком Зшестя Святого Духа вранці в день П’ятидесятниці (пор.: Ді. 2, 38). Саме це завдання Христос доручає апостолам увечері після свого воскресіння, коли з’являється і навчає їх, що в Його ім’я буде проповідуватись «покаяння та відпущення гріхів усім народам» (Лк. 24,47), та посилає з місією, кажучи: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Йо. 20, 20-23).

Навернення серця, яке є відповіддю людини на поклик Бога і змінює орієнтацію її життя через звернення до Господа, відбувається в багатьох вимірах, серед яких є сокрушення, спокутування, надолуження. Це навернення включає мислення й поведінку, і вона є в осередку кожного християнського життя. Фактично, «всі бо згрішили й позбавлені слави Божої» (Рим. З, 23), але беручи участь [77] у смерті і воскресінні Христа, можуть одержати відпущення гріхів, тобто вмирати для себе і жити для Бога (пор.: Рим. 6, 11).

87. Покаяння пронизує все християнське богопочитання

Орієнтація на розкаяння, яка супроводжує ціле християнське життя, постійно проявляється в кожному вияві культу; тому вона вимагає правди (пор.: Пс. 50 [51], 6) — постійного визнання гріхів і потреби змінити шлях. Таку настанову знаходимо впродовж цілого літургійного року і в кожній годині дня, проте особливо явно вона присутня в підготовчому періоді до свят, а найвиразніше у передпасхальний період. Ось чому у всіх літургійних богослужіннях як Сходу, так і Заходу з незапам’ятних часів декілька разів на день мовлять Псалом 50 (51), яким благають в Бога прощення і просять дару Святого Духа. Покаянний дух виразно появляється в багатьох святих таїнствах. Хрещення дано нам для «блаженного очищення» від гріхів[71], у Божественній літургії ми приносимо «духовні жертви за наші гріхи і людські невідання»[72] готуючись до Святого Причастя, в якому ми отримуємо «Тіло, що ламається, і Кров Господню, що проливається на відпущення гріхів»[73]; єлеопомазання хворих також забезпечує прощення гріхів (пор.: Як. 5, 15). Відтак у багатьох Східних Церквах є моменти в літургійних молитвах, які мають особливу покаянну вартість та, якоюсь мірою, і силу до примирення. Покаяння у стародавній традиції одержувало свої спасенні плоди не тільки в літургійній формі, тому що й інші діла (пости, милостині, паломництва тощо) виклопочують в Бога якусь певну ласку прощення (гріхів), а також є деякі місця (монастирі, скити, келії, пустелі тощо), в яких [78] невимовний дар пентос (жалю), чи оплакування власних гріхів, відкриває крізь сльози можливість повторного щоденного народження для нового життя у Святому Дусі.

88. Таїнство покаяння і його звичайне служіння

З материнською поблажливістю Церква постійно виходить назустріч людській немочі, даючи їй можливість наново покаятися після хрещення. У рамках життя, що характеризується можливістю повної реалізації сили хрещення і прилученням до Христа, таїнство покаяння займає особливе місце; воно в особливий спосіб готує людину до прийняття Пресвятої Євхаристії. У ній, як стверджує кан. 718 Кодексу Канонів Східних Церков, віруючі, які згрішили після хрещення і прийняли рішення жити новим життям, «через службу священика, після сповіді перед ним й прийняттям достойного надолуження, одержують від Бога ласку прощення і заодно миряться з Церквою». Ця сповідь, особиста і всеохоплююча, з розрішенням, є єдиним звичайним способом, через який віруючий християнин, свідомий важких гріхів, може отримати прощення[74]. Навіть якщо не було здійснено важких гріхів, усім віруючим християнам поручається часто користати з цього таїнства, особливо в часи посту і покаяння[75].

89. Суспільна цінність покаяння

Особиста сповідь міститься в контексті, який за своєю природою є високо еклезіальний і через те суспільний, перш за все тому, що примирення з Богом є також примиренням із Церквою. Більше [79] того, у всіх Східних Церквах це таїнство традиційно уділяється в рамках молитов, декларацій, напоумлень і відпущення гріхів, які можна достойно служити для спільноти вірних. Таку практику поручає, принаймні посередньо, Кодекс Канонів Східних Церков, який стверджує, що відповідним місцем для його здійснення є храм[76]. І, згідно зі східною традицією, її здійснення відбувається не у сповідальниці, як у Латинській Церкві, а у самій священній будівлі, а в деяких традиціях перед іконою Христа. Завданням для влади окремих Церков свого права буде уважне дослідження своїх літургійних книг, також давніх, щоб знайти формуляри, які найкраще відтворюють багатство їх власних традицій у даній специфічній ділянці.

90. Значення і цінність особистої сповіді

Кодекс Канонів Східних Церков стверджує, що відпущення гріхів не може бути надане кільком каяникам одночасно без попередньої особистої сповіді, хіба що у випадку виняткових обставин, перелічених у кан. 720 § 2 і, при певних умовах, визначених у кан. 721 § 1. Ця норма особливо підкреслює вартість особистого визнання гріхів у цілості таїнства покаяння. Усвідомлення і визнання власних гріхів є передумовами для віддання культу Богові у правді. Прощати гріхи може тільки Бог. Тому в багатьох східних службах нагадується, що визнання гріхів скероване перш за все до Бога. З іншого боку, Христос після свого воскресіння доручив апостолам провадити своїх овець до Царства Небесного, даючи їм [80] Святого Духа: «Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Йо. 20,23). У такий спосіб священик є у стані пізнати, котрі гріхи потрібно відпустити, а котрі затримати (пор.: Мт. 16, 19), і це забезпечене таємницею сповіді. Тому більш індивідуальний аспект таїнства покаяння, який є традиційним для Східних Церков, потрібно зберігати, підтримувати і, звичайно, треба відновити там, де його недостатньо практикували.

ГЛАВА XII

ЄЛЕОПОМАЗАННЯ

91. Зцілення хворих — ознака приходу Царства

Коли учні Йоана Хрестителя запитали в Ісуса Христа, чи є Він тим Месією, що має прийти, Ісус відповів їм: «Ідіть і сповістіть Йоана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються...» (Мт. 11,4-5). Всі Євангелія посилаються на численні приклади дієвої турботи Господа про хворих, а переказ євангелиста Матея (пор.: Мт. 8, 17) допомагає нам зрозуміти їхнє значення: зцілення хворих — це сповнення пророцтва Ісаї[77]. Спаситель, оздоровляючи хворих і воскрешаючи мертвих, об’являє себе як того, хто зі Святим Духом (пор.: Мт. 12, 28) вириває від Сатани владу над людством і повертає Царство для Отця (пор.: 1 Кор. 15, 24. 28).

Будучи виявом і знаком спасіння, яке присутнє в особі Ісуса, зцілення хворих є також завданням Церкви у Святому Дусі, яка продовжує діло воплоченого Слова. Справді, саме на це вказує Христос, коли посилає своїх учнів з місією, кажучи їм: «Оздоровляйте недужих (...), очищуйте прокажених» (Мт. 10, 8), чи [81] тоді, коли, перед вознесінням, описує знаки, які будуть супроводжувати тих, що увірують: «Ім’ям моїм (...) на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 17-18). Класичний текст з послання святого Якова: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє» (Як. 5, 14), також належить до того напряму і лежить в основі таїнственного виконування обряду єлеопомазання.

92. Значення таїнства

Єлеопомазання супроводжується молитвою за зцілення хворих. Його значення внутрішньо пов’язане з властивістю знака, що виражає цілісне оздоровлення людини і великодушність Небесного Отця, який дарує його людині, що занепала духовно і тілесно через хворобу та гріх; це зцілення є ділом Христа, лікаря душ і тіл. І справді, коли Він оздоровляє розслабленого, то пояснює книжникам зміст цього чуда так: «Щоб знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати» (Мт. 9, 6). Таким чином, олія, якою помазують хворих, означає духовний лік, який божественне милосердя дарує людині, прибитій незліченними життєвими стражданнями. Це є таїнство Церкви, і воно бере свою вартість з молитви, що її з вірою заносить Церква та пресвітери, які її представляють. Віра, яка повинна супроводжувати єлеопомазання, виявляє довір’я віруючих до Бога, для якого не існує жодної перешкоди, щоб прийняти нас до свого Царства. І у відповідь на наші благання Він дає нам все, що ми потребуємо, щоб, беручи участь у Його смерті, стали учасниками також Його воскресіння.

93. Способи уділяння

Кодекс Канонів Східних Церков поручає уділяти хворим помазання в кожному випадку, коли вони поважно хворі (кан. 738), [82] і зазначає, що це служіння виконують тільки священики (кан. 739 § 1). Відтак пригадує нам звичай деяких Східних Церков, щоб скликати більше священиків для служби, одночасно поручаючи зберігати його там, де це можливо (кан. 737 § 2). Таким чином, соборне богослужіння кількох священиків краще відображає турботу про хворого всієї церковної громади, яка разом з хворим стає перед небезпеками душі і тіла і перемагає їх. Щодо літургійних обрядів, які потрібно зберігати, то Кодекс Канонів Східних Церков стверджує, що олію, яку використовується в таїнстві єлеопомазання, треба освятити підчас служіння таїнства, і саме священик, який його уділяє, має це зробити, хіба що партикулярне право Церкви свого права вказує щось інше (кан. 741). Кодекс нарешті пригадує, що «єлеопомазання повинні докладно виконуватись із застосуванням слів, порядку і способу, приписаних у літургійних книгах», хоча «у випадку необхідності вистачає одне помазання з відповідною молитвою» (кан. 742).

94. Особливості єлеопомазання у Східних Церквах

У Східних Церквах уділення таїнства єлеопомазання хворим є часом досить складним і дещо довготривалим. Ця особлива довготривалість, відмінна від коротких богослужінь західних ритуалів, підкреслює містагогійний аспект молитви, що приводить до споглядання Господніх чудес, про котрі говориться в багатьох текстах Євангелія, і які дають силу та заспокоєння. Проситься Господа, щоб Він дарував спасіння душі і тіла хворому, як у земному житті, такі при кінці віків, коли вчинить своїх вірних учасниками повноти [83] божественного життя. Якщо цього вимагають обставини, владики окремих Церков можуть визначати частини текстів для вживання у помешканнях хворих, коли їхня хвороба є особливо важкою, або в лікарнях. Однак краще, звичайно, вживати довший обряд, уділяючи це таїнство в церкві, як це вже стається і як радиться робити, та, якщо можливо, більшому числу хворих. Таким чином, таїнство зберігає свою виняткову катехитичну цінність.

ГЛАВА XIII

БОЖЕСТВЕННА ХВАЛА

[церковне правило]

95. Християнська молитва

Пишучи до Ефесян, апостол Павло подає опис елементів, які повинні визначати спосіб життя віруючих і особливо їх молитовні стосунки з Богом: «...сповнюйтеся Духом, проказуйте між собою вголос псалми й гимни та духовні пісні, співайте та прославляйте в серцях Господа і дякуйте за все завжди Богові Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса Христа“ (Еф. 5, 18-20). Джерелом християнської молитви завжди є Святий Дух, який дарує ріки води живої, що течуть від прославленого Христа (пор.: Йо. 7, 38-39); лише Святий Дух знає тайни Божі (пор.: 1 Кор. 2, 11), тільки Він знає як і про що молитися і заступається за нас у молитві (пор.: Рим. 8, 26-27).

Віруючий, що відповідає на цей дар, є готовим слухати Слово Боже і дарує готовність свого серця, вірячи, що Христос — Син Божий — посланий Отцем, щоб здійснити наше спасіння (пор.: Йо. 6, 29). Апостол навчає нас прославляти Господа в наших серцях, вказуючи цим висловом не тільки на осідок почуттів, але [84] й на найглибшу інтимність кожної людської істоти, як це виявляється в докорі Ісуса тим, хто був навколо Нього: «Оцей народ устами мене поважає, серце ж їхнє далеко від мене» (Мт. 15, 8).

Старий Завіт приписує молитися протягом дня сім разів (пор.: Пс. 119 [118], 164), розтягаючи молитву на цілий день. Така сама настанова настійливо повторюється в Новому Завіті, де Господь нагадує нам, що необхідно «молитись завжди й не падати духом» (Лк. 18, 1).

96.Значення церковного правила

«Не будьте недбалими, не позбавляйте Спасителя Його власних членів, не розділюйте Його тіла, не розпорошуйте Його вірних, не переймайтеся потребами цього світу більше, ніж словом Божим, а збирайтеся разом кожного дня, вранці і ввечері, псалмодіючи і молячись у Господньому домі»[78]. Церковне правило постійно підтримує дух чування у прагненні приходу Господнього і освячує цілий день. Нагадуючи про Божу присутність, воно розповсюджує Його благодать, яка пронизує все, що існує, і вводить його в тринітарне життя. Воно освячує віруючого в цілому вимірі часу, в якому він живе, протягом годин, днів, тижнів, місяців, років, як справжня безперервна молитва, згідно з апостольською заповіддю. Сам термін «божественна хвала» — пов’язаний з висловами, які часто вживаються у Святому Письмі і літургійних текстах, такими, як «жертва хвали», «духовна жертва», «мисленна жертва» — відноситься в деяких Церквах до богослужінь, які звершують впродовж дня. Означає це релігійний вимір, що змінює життя людини і об’єднує її з Пресвятою Тройцею. Однозгідна християнська традиція як Сходу, так і Заходу завжди вважала різноманітні форми монастирського життя особливим місцем, в якому здійснюється цей вимір.

Церковне правило є школою молитви кожної Церкви, в якій [85] воно навчає древньої дороги прославлення Бога в Христі, як одне Тіло, в єдності і за прикладом свого Глави.

97. Складові частини церковного правила і їхнє значення для розуміння духовності Сходу

Богослужіння часів перекликається зі Святим Письмом, Словом, яке дав Бог, щоб «навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (2 Тим. З, 16-17). Трапеза Слова щедро приготована не тільки богослужбовими книгами, які містять біблійні текти, що мають бути голошені і органічно включені в порядок літургійного року, але рівно ж збагачується з допомогою багатого скарбу літургійних піснеспівів, яким Східні Церкви можуть заслужено гордитися і який є «продовженням прочитаного Слова, усвідомленого, засвоєного і нарешті співаного (...); величні парафрази біблійних текстів, відібраних і персоналізованих досвідом окремих осіб та громади»[79].

Багата і чудово розвинена піснетворчість і молитвослов’я є, мабуть, найбільш оригінальною частиною східних літургійних богослужінь. Численні впливи, переважно сирійські та елліністичні, взаємно утверджуючись та збагачуючись, ведуть до споглядання християнського таїнства, згідно із всеохоплюючим баченням Отців Церкви. Зібрані численними авторами, зокрема монахами, які впродовж століть повністю присвячували своє життя молитві, тексти церковного правила дійшли до нас як джерело багатої і цілісної спадщини духовного життя. Ці тексти відповідають власному генію кожної зі Східних Церков, і вони по сьогодні глибоко закорінені. Подібно до Святого Письма, ці тексти заслуговують на те, щоб їх глибоко вивчати і передумувати, щоб виявити ті дорогоцінні перлини, які містяться в них. Тому церковне правило є сприятливим [86] місцем для вивчення християнської духовності, яка починається з молитви Церкви.

98. Богослужіння церковного правила у спільноті хай буде відновлена згідно з приписами літургійних книг

Східні Католицькі Церкви часто занедбують спільні і урочисті богослужіння церковного правила, замінюючи їх індивідуальним читанням церковного правила частиною духовенства. Таким чином щоденне звершення Божественної Літургії стало майже єдиною формою спільної молитви. Там, де така практика звершення церковного правила з людьми занедбана або й цілком зникла, потрібно негайно відновити прадавню традицію, щоб не позбавляти вірних головного джерела молитви, виплеканої на скарбах автентичного вчення.

Доцільно, щоб відновлення монашества у Східних Католицьких Церквах, потреба якого відчувається у багатьох місцях, дозволило монастирям знову стати місцем, у якому церковне правило звершується піднесено і урочисто. Тому що його [церковне правило] плекалося на Сході з особливою увагою, не тільки в монастирях, але й парохіях, Кодекс Канонів Східних Церков нагадує нам про обов’язок, який часто забувається чи нехтується ним, а саме: звершувати церковне правило в соборах, парафіяльних храмах, релігійних спільнотах і семінаріях[80]. Необхідно дотримуватись приписів літургійних книг (кан. 309). Проте поверхове дотримання є недостатнім: відповідальні особи повинні робити все можливе, щоб вірні зрозуміли значення і цінність цієї молитви, любили її, брали в ній участь і знаходили в ній духовну поживу[81]. Треба вірних виховувати до цього за допомогою солідної програми містагогії, яка дозволить їм отримувати з переживання різних [87] моментів літургійного року поживу для їхнього духовного життя.

99. Особиста молитва церковного правила

Канон 377 Кодексу Канонів Східних Церков постановляє, що «усі священнослужителі повинні молитись церковне правило відповідно до партикулярного права Церкви свого права. Таким чином воно є обов’язком духовенства. Ідеальною формою богослужіння, яка краще підкреслює цінність молитви Церкви і для Церкви, є звичайно спільна форма молитви, яку потрібно в особливий спосіб заохочувати і здійснювати. Якщо з об’єктивних причин неможливо здійснювати спільне богослужіння, духовні особи повинні принаймні індивідуально молитися священними текстами церковного правила. Як добрий пастир, священик повинен молитися за всіх людей, довірених йому, за потреби Церкви і цілого світу. Владики Церкви свого права нехай встановлять розумні норми, щоб упорядкувати [88] таку особисту молитву. Це треба зробити після детального вивчення і відбору текстів, надаючи перевагу молитвам, які визнані важливішими згідно з традиціями, поважаючи при цьому форму власної літургії кожної Церкви і враховуючи реальні можливості духовенства. Опрацьовані таким чином тексти можуть бути корисними, разом із повнішими і традиційними формами, щоб збагачувати молитву окремих осіб, сімей чи груп віруючих мирян.

ГЛАВА XIV

СВЯТІ МІСЦЯ,

ЖЕСТИ І СВЯЩЕННІ ПРЕДМЕТИ

100. Літургійна молитва охоплює людину в усій її повноті

Бог просвічує людську особу в усій її цілісності і через усиновлення вона досягає найповнішого зв’язку з Ним (пор.: Йо. 1, 3). Бог просить нас, щоб ми любили Його усім нашим серцем, цілою душею і всіма нашими силами. Жодної частини особи не виключається, навпаки, всі частини пов’язані одна з одною. Душа, дух, серце, розум і тіло об’єднуються, щоб утворити духовну будівлю, зведену для Господа. Людина, священик творіння, приєднує до себе все творіння, надаючи голос усій неоживленій дійсності, щоб прославляти Творця. В особливий спосіб у воплоченні Божого Сина Слово приєднує себе до людства та божестенно освячує і посвячує всесвіт. У цьому полягає християнське значення місць, жестів і предметів, які співдіють з віруючими підчас богослужіння. [89]

101. Жертви і жертвоприношення

Про жертви і жертвоприношення говориться в Писанні від перших днів існування людини, наприклад в розповіді про жертви Каїна і Авеля. Завдяки їм людина виходить назустріч Богові; але щоб жертвоприношення було сприйнятим, необхідно мати чисте серце, згідно з правилом, яке пронизує весь промисел спасіння. Ця умова досконало сповнюється у Новому Заповіті, коли Христос приносить «у правді» службу і жертву, приємні Богові, і коли Його діло продовжують в Його ім’я апостоли і Церква. Єдиним джерелом і вершиною жертви є Його розп’яття на Голготі, яке і зараз є присутнім у Пресвятій Євхаристії і постійно кормить віруючих.

Ця позиція виражається також і в інших формах, які є надзвичайно виразними, хоч і менш важливими. Жертва кадила, яка має свій початок у старозавітних богослужіннях, посідає важливе місце, особливо у Східних Церквах, з окремим посиланням на Псалом 141 [140], 2: «Нехай моя молитва стане перед Тобою, мов кадило; здіймання рук моїх, немов вечірня жертва». Такий літургійний звичай був збережений у християнському богослужінні: як Церква з пошаною зберігає Старий Завіт, читаючи його у світлі Євангелія Христа, так само і в такому ж дусі пошани розглядає вона старозавітні жести й обряди, які знаходять повноту свого значення в Господі Ісусі. Апостол Павло вже підкреслював символічне значення кадила, коли пояснював ефесянам, що Христос «віддав себе за нас, як принос і жертву приємного Богові запаху» (Еф. 5, 2); і писав филип’янам, що їх дари є приношенням пахощів, жертвою приємною і вгодною Богові (пор.: Флп. 4, 18); чи показував їм, що принесення кадильної жертви означає приношення віри (пор.: Флп. 2, 17). Отже, для християнина стає зрозуміло, що справжнім богопочитанням є саме життя, прожите в гармонії з Богом.

Східні Католицькі Церкви повинні ревно зберігати і практикувати кадіння під час богослужінь, навіть щоденних, тому що це в особливий спосіб належить до їхньої традиції. Кожен звичай, що суперечить цьому, необхідно змінити. [90]

102. Храм

Ісус навчає самарянку, що Богові треба поклонятися не в Єрусалимі і не на горі Гарізім, але треба покланятися у Святому Дусі та істині (пор.: Йо. 4,21.24). Храм втрачає значення осередку поклоніння, тому що зі смертю Ісуса його завіса розірвалася надвоє зверху донизу (пор.: Мт. 27, 51). Як образ і тінь майбутніх часів, він отримує своє повне значення в Новому Завіті (пор.: Мт. 5, 17). Церква є новим храмом, збудованим з живого каміння. Таким чином, Христос зруйнував стіну поділу, що розділяла людей, і збудував з них Боже житло у Святому Дусі (пор.: Еф. 2, 14. 22). У небесному Єрусалимі не буде більше храму, але посеред нього буде «Престол Бога і Агнця» (Од. 22, 3), і всемогутній Господь Бог та Агнець самі будуть Храмом (пор.: Од. 21, 22).

У часах існування Церкви посвячений будинок є знаком, який показує нам шлях до Того, Хто є Господом усякого небесного і земного сотворіння, Господом серафимів, Царем Ізраїлю, єдиним Святим, який прийшов жити серед нас, щоб привести нас до свого Царства, тому, що «наше громадянство — в небі» (Флп. З, 20). Матеріальний храм є знаком небесного престолу і святилища, в якому живе Христос. Престол цей і святилище не витвір рук людських, не образ справжнього, а саме небо, щоб Він міг «з’явитися за нас перед обличчям Божим» (Євр. 9,24). Таким чином, святилище переносить нас до іншого світу, в присутність Бога. Цей зв’язок між двома світами — небесним і земним — часто проголошується у всіх християнських літургіях. Наприклад, одна дуже поширена євхаристійна молитва просить, «щоб чоловіколюбець Бог наш [прийняв ці дари] у святий, і пренебесний, і мисленний свій жертовник, як приємний запах духовний»[82]. Ідеться про священний вимір, відмінний від закостенілої людської дійсності; ми проникаємо в цей вимір завдяки тайні літургії, в якій людство віднаходить покров божественної слави, який вкривав його перед гріхопадінням. [91]

Органічний зв’язок, який існує у Східних Церквах між навою церкви і святилищем, символізує нашу теперішню ситуацію, в якій ми бачимо неясно, наче в дзеркалі (пop.: 1 Кор. 13, 12), оскільки вся Церква все ще подорожує до часу славного об’явлення свого Господа. В такий спосіб наше теперішнє життя перемінюється і уподібнюється до образу Господа — «від слави у славу» (2 Кор. З, 18), залишаючи позаду турботи цього світу і прямуючи до майбутнього життя, в якому оглядатимемо Бога «лицем в лице» (1 Кор. 13, 12).

103. Престіл

Наступним виразом богопочитання, пов’язаного з принесенням жертви Богові, є престіл. Вийшовши з ковчегу, «Ной спорудив Господеві жертовник (...) і приніс усепалення на жертовнику» (Бут. 8, 20) — це символічний жест, який існує в усіх релігіях і виражає вдячність за отримані блага, відданість, молитву і покуту. Жертовник як важливий елемент культу у стародавньому Ізраїлі остаточно розташовано на центральному місці, спочатку у наметі зустрічі, за часів Мойсея, а потім — у храмі Соломона.

Христос також згадує про жертовник, коли картає старійшин народу: «Що більше? Дар чи жертовник, який освячує той дар? Хто клянеться жертовником, той клянеться ним і всім тим, що на ньому. І хто клянеться храмом, той клянеться ним і тим, хто живе в ньому. І хто клянеться небом, той клянеться Божим престолом і тим, хто сидить на ньому» (Мт. 23, 19-22).

У містагогії Східних Отців християнський престіл досягає досконалості у розмаїтті свого символізму, в динаміці літургійного богослужіння, відображаючи одночасно всі рівні священної типології: від її прообразу у Старому Завіті до її завершення у Новому. Таким чином, християнський вівтар одночасно уособлює Святая Святих [92] стародавнього храму, престіл-Голготу нової жертви і трапезу Останньої вечері, що була його прообразом, гріб Господній, місце воскресіння, джерело кожної таїнственної благодаті, що сходить з престолу до нас, і вівтар небесної літургії, іконою якої є літургія Церкви, що є «небом на землі, в якому Бог, що є понад небесами, мешкає і ходить»[83].

104. Святилище

У Східних Церквах святий простір поділений на різноманітні функціональні ділянки, які органічно поєднані. Це образ Церкви Божої, священної громади вірних прочан, що прямують до Обіцяної Землі. Кожен учасник займає властиве йому місце, згідно зі своєю місією.

Святилище відокремлене від нави воротами, завісою чи іконостасом, тому що це — найсвятіше місце. Тут розміщений престіл, на якому звершується Божественна Літургія і приноситься жертва. Тільки ті, кому довірено священне служіння, можуть увійти до святилища, щоб священнодіяти.

Процесії та інші переміщення становлять зв’язок між навою і святилищем, поступово і педагогічно скеровуючи вірних до престолу. Євангеліє завжди залишається на престолі, звідки його урочисто беруть для священнодійства Слова. Саме до престолу приносять дари на початку євхаристійної частини богослужіння, щоб пожертвувати їх Господеві. Після цього від престолу, на якому вони лежать, дари урочисто виносять зі святилища і передають вірним, що символізує підняття завіси, яка покриває тайну Бога, в об’явленні і особливо у воплоченні, і в Пасхальній тайні Сина.

105. Амвон

У східній традиції амвон має різноманітні форми з відносно [93] однаковим значенням. У грецькій християнській традиції він міг мати усталену конструкцію, яка виростала з підлоги і домінувала над навою церкви. З амвона читалося Євангеліє, виголошувалися проповіді і співці здійснювали своє служіння. У традиції сирійських Церков рівнозначною амвонові є віма — платформа, що вивищується в центрі церкви. На ній розташовані сидіння єпископа і пресвітерів, маленький престіл, названий «Голготою», з хрестом, Євангелієм і свічками. Тут диякон читає Євангеліє і тут виголошується проповідь. Як вказують терміни («амвон» вказує на підвищення, «Голгота» — на смерть і похорон Господа), символіка амвона пригадує нам порожній гріб Господа, з якого Він воскрес. Амвон залишається як «знак», з якого диякон, «ангел Воскресіння», постійно проголошує Євангеліє нашого воскресіння[84].

Таким чином, дуже важливо, щоби при реставрації старих церков чи при будівництві нових, відповідальні особи уважно вивчали виражену в них символіку, розглядали і передбачали можливості відновлення діяльності цих церков у відповідності з притаманними їм традиціями.

106. Притвор і хрестильниця

Загальний простір священних будівель у Східних Церквах доповнюють ще інші місця: притвор і хрестильниця.

Притвор розташований при вході до храму, де здійснюються різноманітні богослужіння, наприклад ті, що призначені для катехуменів і каянників, менш урочисті чи більш покаянні молитви, процесії, богослужби малих часів церковного правила тощо.

Хрестильниця, яку також називають колімвітра, — означає купіль занурення у смерть Христову, або «Йордан», річку освячену хрещенням Господа у Святому Дусі, яка стала таким чином водою [94] вмирання для гріха. Стародавні традиції Сходу і Заходу показують велике розмаїття щодо форм хрестильниць. Проте всі вони мають спільну рису — зображати гріб, в якому занурюється оглашенний, щоб умерти разом з Христом, і вийти співвоскреслим разом з Ним, завдяки дії Духа Отця.

Хрестильниця повинна бути розташована за межами властивого храму, тому що тільки після хрещення і миропомазання неофіт стає повноправним членом Церкви, і тоді може ввійти в храм, який є її символом. Якщо неможливо помістити хрестильницю за межами храму через особливість архітектури старих будівель, тоді вона повинна бути розміщена принаймні біля входу в церкву.

107. Молитва на схід

Ще зі стародавніх часів у Східних Церквах існує звичай підчас молитви падати ниць, повертаючись на схід. Самі будівлі були побудовані так, що престіл був повернутий на схід. Святий Йоан Дамаскин пояснює значення цієї традиції: «Це не задля спрощення чи випадково, що ми молимось, повертаючись до країн Сходу (...). Тому що Бог є світлом (1 Йо. 1, 5) розумним, а в Писанні Христа називають Сонцем справедливості (Мал. З, 20) і Сходом (Зах. З, 8 за LXX), щоб віддавати Йому культ необхідно Йому присвятити схід». У Писанні говориться: «Тоді Господь Бог виростив сад в Едемі на сході, і помістив там людину, яку Він сотворив» (Бут. 2, 8). Шукаючи стародавню батьківщину і прямуючи до неї, ми поклоняємося Богові. Навіть в наметі Мойсея завіса і умилостивлення були повернуті на схід. І плем’я Юди, оскільки воно було найвизначнішим, розташовувалося зі східного боку (пор.: Чис. 2, 3). У храмі Соломона ворота Господні були звернені на схід (пор.: Ез. 44, 1). І нарешті, Господь, розп’ятий на хресті, дивився на захід, тому ми падаємо ниць, повертаючись до Нього. Возносячись [95] на небо, Він піднімався на схід, і так Його учні поклонилися Йому. Повернеться Він у такий самий спосіб, як і піднімався на небеса (пор.: Ді. 1, 11), як сам Господь сказав: «Як блискавка, що на сході блисне і вмить аж на самім заході сяє, так буде й прихід Чоловічого Сина» (Мт. 24, 27). Чекаючи на Нього, ми падаємо ниць, обличчям на схід. Це є неписана традиція, яка походить від апостолів"[85].

Це багате і захоплююче тлумачення пояснює також, чому священики, які здійснюють літургійне богослужіння, моляться, повернувшись на схід, як і люди, які беруть участь у службі. Річ не в тому, щоб, як часто стверджують, проводити богослужіння, повернувшись спиною до людей, а в тому, щоб бути провідником людей у прощі до Царства, яке прикликують у молитві, аж до повернення Господа.

Ця практика під впливом новітнього латинського звичаю опинилася у численних Східних Католицьких Церквах під загрозою. Але вона має глибоке значення і повинна бути збережена, оскільки органічно пов’язана зі східною літургійною духовністю.

108. Святі ікони

Святі ікони є дуже важливими, принаймні у деяких Східних Церквах. Вони пропонують очам вірних зображення чудес, які Бог особливим чином здійснив на землі через Воплочене Слово, а також через служіння святих і Церкви. Саме тому їх вважають дуже важливими елементами літургійного життя. Одним із важливих завдань літургії є сповнювати, пригадувати і уприсутнювати різноманітні події, в яких таїнственним способом здійснюється наше спасіння. Показуючи їх історію при допомозі ікон, літургія допомагає відтворити і закріпити ці події у пам’яті й серці тих, хто їх споглядає. У дійсності кожний елемент цієї священної історії є ділом Божої сили. Особливе значення ікон, у порівнянні з іншими образами, полягає в тому, що вони відтворюють і представляють не щоденні, людські аспекти, які бачать наші земні очі, а показують [96] абсолютну християнську новизну, те, «чого око не бачило і вухо не чуло, що на думку людині не спало, і Господь приготував це тим, що Його люблять» (1 Кор. 2, 9), даючи їм народитися знову згори і показуючи їм Царство Боже (пор.: Йо. З, 2). Об’явлення через ікони небесного виміру осіб, які на них зображені, наділяє ці ікони священними властивостями і якоюсь мірою дозволяє їм бути частиною божественного. Тому ікони є безпосередніми об’єктами почитання, і їх почитають так, як почитають зображення Господа, Його діла і святих, що їх ікони представляють.

Упродовж століть Східні Церкви, як і Західні, розробляли техніки, форми і відповідні системи святих зображень для вираження своєї віри і наближення її до людей. В той час, коли західне християнське мистецтво останніх століть поступово розвивалося у натуралістичному напрямі, Східні Церкви залишилися вірними прадавньому способу передавання і представлення небесної дійсності. Численні і різноманітні школи продовжують ще й досі цю традицію і виготовляють ікони, фрески, тканини чи інші предмети культу, ідучи за давніми зразками, часто не забуваючи і про сучасне культурне відчуття. Їхня висока сутність віри і мистецтва була по-новому віднайдена на Заході.

Немало Східних Католицьких Церков часто підпорядковувалося у цій сфері західним способам, інколи не дуже якісним, які є можливо простішими, але чужими щодо вимог і визначальних рис їхніх власних традицій. Органічне відновлення відповідних практик є обов’язковим для того, щоб уникнути гібридизаціїі суперечностей у богослужіннях: не можна пристосовувати розташування місць, ікон, літургійних риз, обстановки до особистого смаку кожного, натомість вони мають відповідати внутрішнім вимогам богослужінь та узгоджуватися один з одним.

109. Обов’язок вірно дотримуватися традиції

Не можна заперечити факту, що Східні Католицькі Церкви ще [97] донедавна підпадали під вплив таких стилів сакрального мистецтва, які були абсолютно чужими для їхньої спадщини. Цей негативний вплив стосується як форми священних будівель, так і оформлення інтер’єру та священних зображень. Однак в результаті попереднього спостереження виникає потреба гармонійної єдності слів, жестів, простору і предметів, відповідних і притаманних східним літургіям. Проектуючи нові місця для богослужіння, потрібно завжди пам’ятати про цей аспект. Це, очевидно, вимагає глибокого знання власної традиції духовенством та постійного, добре організованого і систематичного формування вірних, щоб вони могли повністю сприймати багатство знаків, довірених їм. Вірність традиції не означає анахроністичної фіксації, як це демонструє еволюція сакрального мистецтва, навіть на Сході, а радше розвиток, який повністю узгоджується з глибинним і незмінним значенням того, що звершується у літургії.

110. Комісія сакрального мистецтва

Окремим Церквам свого права треба буде знайти і сформувати групу власних експертів у цій сфері. Без подальшого зволікання необхідно створити комісії сакрального мистецтва там, де їх ще немає. Вони матимуть конкретне завдання слідкувати, щоб проекти нових церков чи каплиць з їхнім облаштуванням, як також і реставрація давніх, відповідали критеріям і значенню власної літургійної традиції. Крім цього їхнім обов’язком буде обстежувати існуючі священні будівлі, пропонувати варіанти для їхнього покращення чи інші можливі зміни. [98]

111. Формування Центрального бюро у справах сакрального мистецтва

При Конґреґації у справах Східних Церков, у співпраці з Папською комісією для культурних надбань, створено бюро у справах сакрального мистецтва. Воно зобов’язане допомагати Східним Католицьким Церквам зберігати спадщину їхнього сакрального мистецтва, подавати вказівки щодо будівництва нових храмів і систематизації внутрішнього простору чи реставрації вже існуючого. Ієрархи, особливо тоді, коли бракує експертів на власній території, можуть консультуватися з бюро, якщо необхідно приступати до однієї з вищеназваних робіт.

ВИСНОВОК

112. Заключні міркування

Метою даної Інструкції є допомогти Східним Церквам, які перебувають у повному сопричасті з Римською Церквою, у їхній діяльності, спрямованій на надання літургійним богослужінням належного їм центрального місця у церковному житті, зберігаючи при цьому цілковиту вірність характерним рисам їхньої власної традиції.

Наполягання на повному відновленні традиції не має йти на шкоду потрібному пристосуванню до потреб сучасної культури: навпаки, у майбутньому буде доречно звернутися до цієї перспективи детальніше, з живою надією, що це можна буде зробити, беручи до уваги досвід, якого також і Православні Церкви наберуться у цій ділянці, особливо на тих територіях, де вони до цього по-особливому спонукувані.

Тим часом нам видалося особливо важливим підкреслити деякі загальні критерії, націлені перш за все на те, щоб надати літургіям Східних Католицьких Церков повну послідовність уставу, щоб уся [99] Церква збагачувалася тією особливою спадщиною.

Вказівки, викладені тут, можуть доповнити внески та роздуми окремих Церков свого права, приділяючи їм необхідну увагу при вивченні способу їхнього застосування у розмаїтті окремих традицій та умов.

Складаючи текст Інструкції, Конґреґація у справах Східних Католицьких Церков використала свій багатий досвід, набутий за десятки років роботи у літургійній ділянці завдяки заслуженій діяльності Літургійної комісії, що діє при Конґреґації і яка стала ініціатором видання літургійних текстів, оцінених не тільки Східними Католицькими Церквами, для яких перш за все призначалися ці поради, але також дослідниками і самими православними братами. Треба відзначити також і консультантів комісії, які присвятили і продовжують присвячувати свій час і знання на благо Церков Сходу.

Марія — найкращий плід Відкуплення; покірна слугиня, готова виконати волю Отця; святий Кивот Сина, який зодягається у людську природу; храм, отінений силою Святого Духа; та, яка прийняла Слово Боже, зберігаючи Його у своєму серці, і яка примножила величність і доброту Господа, підносячи Йому свою пісню хвали; Мати Церкви — нехай підтримує ревність Східних Католицьких Церков, готових сприяти розквітові своєї літургійної спадщини. Нехай скеровує їхній шлях до досконалої небесної літургії в день, коли, після повернення Господа, людство удостоїться бачити Господа таким, яким Він є, у безупинному поклонінні Пресвятій Тройці.


З осідку Конґреґації у справах Східних Церков, 6 січня 1996 року,

у Свято Богоявління Господнього.

Ахілле Кардинал Сільвестріні Префект

+Мирослав С. Марусин Секретар



[1] Іван Павло II, Ап. лист Orientate Lumen (2 травня 1995), 5 // AAS (Акти Апостольського Престолу) 87 (1995) 749.

[2] II Ватиканський Собор, Декр. про Екуменізм Unitatis Redintegratio, 15.

[3] Іван Павло II, Ап. лист Orientate Lumen, 6 // AAS 87 (1995) 751.

[4] Пор. Kлемент Александрійський, Педагог, III, 1, 1 // SCh 158,12.

[5] Іван Павло II, Ап. лист Orientate Lumen, 11 // AAS 87 (1995) 757.

[6] II Ватиканський Собор, Декр. про Екуменізм Unitatis Redintegratio, 15.

[7] II Ватиканський Собор, Конст. про Св. Літургію Sacrosanctim Concilium, 43.

[8] Пор. там само, 2.

[9] Пор. там само, 3.

[10] Пор. там само, 3 та Кодекс Канонічного Права (проголошений Іваном Павлом II, 25 січня 1983) [СІС], кан. 1.

[11] Пор.: AAS 82 (1990) 1037-1038.

[12] Пор.: Кодекс Канонів Східних Церков (проголошений Іваном Павлом II, 18 жовтня 1990) [ККСЦ], кан. 39.

[13] Пор.: ККСЦ кан. 28.

[14] Пор.: II Ватиканський Собор, Декр. про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum, 6.

[15] Пор.: ККСЦ кан. 31 і 1465.

[16] Пор.: ККСЦ кан. 40 § 1.

[17] Пор.: II Ватиканський Собор, Декр. про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum, 6.

[18] Іван Павло II, Проповідь під час Святої Літургії у Вірменському обряді (21 листопада 1987) // L'Osservatore Romano, 23-24 листопада 1987. — С. 6; див. також Servizio Informazioni per le Chiese Orientali, додаток до нн. 485-556. — C. 5.

[19] Пор.: Іван Павло II, Промова 18 березня 1974 // Nuntia 1 (1975) 6.

[20] Пор.: Іван Павло II, Промова до учасників зборів про пастирські проблеми Католицької Церкви Візантійського обряду у Румунії (22 січня 1994) // L'Osservatore Romano, 22 січня 1994). — С. 5; див. також Servizio Informazioni per le Chiese Orientali, 49 (1994) 2.

[21] Пор.: ІІ Ватиканський Собор, Конституція про Святу Літургію Sacrosanctum Concilium, 10.

[22] Пор.: Молитва за оглашенних у Візантійській традиції.

[23] Іван Павло II, Ап. лист Orientate Lumen (2 травня 1995), 27 // AAS 87 (1995) 773.

[24] Іван Павло II, Промова до учасників Синоду Католицького Вірменського Патріархату (26 серпня 1989) // L'Osservatore Romano, 27 серпня 1989. — С. 7; див. також Servizio Informazioni per le Chiese Orientali, додаток до нн. 485-556. С. 42.

[25] Іван Павло II, Проповідь у Молитві про кадило у олександрійсько-коптійському обряді (14 серпня 1988) // L'Osservatore Romano, 16-17 серпня 1988. — С. 5; див. також Servizio Informazioni per le Chiese Orientali, додаток до нн. 485-556. — С. 24.

[26] Іван Павло II, Промова до учасників зборів про пастирські проблеми Католицької Церкви Візантійського обряду у Румунії (22 січня 1994)/ / L'Osservatore Romano, 22 січня 1994). — С. 5; див. також Servizio Informazioni per le Chiese Orientali, 49 (1994) 2.

[27] Пор.: ККСЦ кан. 114 § 1 і 124.

[28] Пор.: II Ватиканський Собор, Декр. про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum, 6.

[29] Іван Павло II, Проповідь під час Святої Літургії у Вірменському обряді (21 листопада 1987) // L'Osservatore Romano, 23-24 листопада 1987. — С. 6; див. також Servizio lnformazioni per le Chiese Orientali, додаток донн. 485-556. — С. 6.

[30] Ігнатій Антіохійський, Лист, до магнесян VII, 1-2 // SCh 10 А, 84-86.

[31] Indiculus част. 8 // DS 246/139. Пор. також Проспер Аквітанський, De vocatione omnium gentium I, 12 // PL 51, 664 C.

[32] Іриней з Ліону, Adversus haereses IV, 18, 5 // SCh 100, 610.

[33] II Ватиканський Собор, Констит. про Святу Літургію Sacrosanctum Соncillium, 2.

[34] Пор.: ККСЦ кан. 880 § 2, який покликується на кан. 40 § 1.

[35] Пор.: ККСЦ кан. 880 § 3, який перечислює їх усіх.

[36] Пор.: ККСЦ кан. 881.

[37] Пор.: ККСЦ кан. 880 §§ 1-2.

[38] Пор.: ККСЦ кан. 882.

[39] Пор.: Візантійська Анафора Святого Василія.

[40] II Ватиканський Собор, Декр. про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum, 12.

[41] Пор. наприклад, Апостольська традиція Іполита (SCh 11) цілий рік 217; так само, і катехези Отців Сходу і Заходу і відповідні містагогійні катехизи стосовно хрещення.

[42] Пор.: ККСЦ кан. 675 § 1.

[43] Пор.: ККСЦ кан. 692.

[44] Пор.: ККСЦ кан. 682.

[45] Пор.: ККСЦ кан. 681 § 1, 1.

[46] Пор. наприклад, для Латинської Церкви, СІС кан. 851.

[47] Constitutiones Ecclesiae aegyptiacae III, 2 // II Ватиканський Собор Догм. Констит. про Церкву Lumen Gentium., 29. 46

[48] Пор. наприклад, СІС кан. 854.

[49] Пор. СІС кан. 880 § 1.

[50] Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян IIІ-VI // SCh 10 А, 60-62.

[51] ККСЦ кан. 693.

[52] Пор.: II Ватиканський Собор, Констит. про Святу Літургію Sacrosanctum Concilium, 2.

[53] Пор. там само, 35; і також ч. 52.

[54] Кавасила М. Життя у Христі, IV, 10. 26 // SCh 355, 270. 288.

[55] Пор. напр. кан. 699 §§ 2 і 3.

[56] Пояснення таїнств Церкви, приписується Нарсові з Нісібіс.

[57] Пор.: Венедикт XIV, Енц. Certiores Effecti (13 листопада 1742), 3 // Benedicti РР. XIV Bullarium — Т. 1. — С. 212.

[58] Пор.: Пій XII, Посл. Mediator Dei (20 листопада 1947), 118 // AAS 39(1947) 564-566.

[59] Пор.: ККСЦ кан. 715 § 1.

[60] Нерсес Шнорхалі, Лист-енцикліка // Єрусалимське видання 1871. — С.53.

[61] Пор.: ККСЦ кан. 324 і 326.

[62] Пор.: ККСЦ кан. 903.

[63] Пор.: Ігнатій Антіохійський, Лист до смирнян VII, 1 // SCh 10 А, 138.

[64] «Тому чоловік покидає свого батька й матір, і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24).

[65] Пор.: ККСЦ кан. 695.

[66] Пор.: СІС кан. 1108 § 1.

[67] Пор.: ККСЦ кан. 829 § 1: пор. також СІС кан. 1109.

[68] Пор.: СІС кан. 1111 § 1.

[69] Пор.: ККСЦ кан. 40 § 3.

[70] Пор.: ККСЦ кан. 834 § 2.

[71] Молитва після облечення у Візантійському обряді хрещення.

[72] Молитва на Проскомидії у Божественних літургіях св. Василія і св. Йоана Золотоустого.

[73] Божественні літургії св. Василія і св. Йоана Золотоустого.

[74] Пор.: ККСЦ кан. 720 § 1.

[75] Пор.: ККСЦ кан. 719.

[76] Пор. ККСЦ кан. 736 § 1.

[77] «Він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі» (Іс. 53, 4).

[78] Constitutiones apostolorum II, 59, 2 // SCh 320, 324.

[79] Іван Павло II, Ап. Лист Orientate Lumen, 10 // AAS 87 (1995), 755-756.

[80] Пор.: ККСЦ кан. 199 § 2; 377; 473.

[81] Пор.: ККСЦ кан. 289 § 2 і 346 § 2, 3.

[82] Пор. напр. єктенія перед «Отче наш» у Божественних літургіях Церков константинопольської традиції.

[83] Герман з Константинополя, Historia ecclesiastica et mystica contemplation. // PG 98, 384 В.

[84] Пор. там само // PG 98, 392 А.

[85] Йоан Дамаскин, Expositio accurata fidei orthodoxae, 12 // PG 94,1133-1136.